homo_feriens: (coffe)
Літа все менше лишається.
Брат приїхав у коротку відпустку за тривалий час. Складається так, що на день Незалежності він знову від'їде.
До його приїзду - як на замовлення - вдруге розцвів кактус. Саме того дня.
Переборюю денну спекотну втому. Ввечері намагаюся хоч трохи приділити вправам. А не відразу падати й засинати.
Багато в чому відчувається застій. Але від себе роблю все належне. Тому, проаналізувавши, зрозуміла, що річ точно не в мені.
Ще зрозуміла, що літа ще трохи. І хочеться ще хоч раз зустріти літній світанок. Може навіть на березі Дніпра. Але то думки. Реальність знову схиляє до монотонності.
Трохи скучаю за тим, хто на злагодженні бригади: не у вирі подій, але й не зі мною. Але - знову ж - так треба.
Балансую між бажанням творчості-яскравості і "тихо, зачаїся, відсутність новин - теж добрі новини, стагнація - перед новим ривком". P.S. А ще дуже-дуже залипла на цю поезію: https://www.youtube.com/watch?v=0nmq5EZQHsk
homo_feriens: (?)
Не спиться дуже.
Заняття різною фігнею - це ж для нас. А скажіть, хто може сказати, що добре знає Київ та околиці? Визначите точно місця (райони, вулиці)?..

Read more... )
homo_feriens: (радіація-знак)
Ще нічних думок. Знала ж, знала завчасно, що так і буде. До того і йшло. Тепер усе вивертають і ставлять догори дригом. Беручись за волонтерство на початку війни, робила це, "бо треба". Долучалися до цього й інші люди. Мотивація від початку була різна. Тепер уже цілий список тих, хто не соромлячись стає у чергу - у списку разом із воїнами. Безкорисливість волонтерства накривається. Чи мідним тазиком, чи ще чим. У списках "почесних волонтерів", які мають одержати землю - люди з посадами при адміністраціях чи всяких навколовладних. Водій-охоронець мера - святе діло. А що ж - їздив, возив. Фоткався. Повертався. Тренажерна зала, сауна, понти й плітки на "неугодних меру" (колишньому, перефарбованому регіоналу, щоб ніхто не сумнівався). Тепер теж у списочку... Придумали відмовку: то ж координаційна рада так вирішила, це ж хлопці самі вирішили так проголосувати. Віддячити за допомогу хотіли. Ми ж самі тут ні до чого. Угу. Віддячити. Відмовитись від подяки - релігія не дозволяє. Як не дозволяє і підписати контракт, щоб уже без питань бути у тому списку, поряд з бойовими. Але навіщо ж...На намагання присоромити - огризаються. Ну звісно ж. Як інакше. Та й уже все вирішено практично. Хіба на сесії ще інакше проголосують, але навряд. Бо знову крики почнуться: "Не поважають!". В інтернеті ще трохи хитаються, та вже затихають, "срачі". "Десерти" вже розподілені. Але знову обурюватимемось на депутатів, президента, суддів, кумівство і хабарництво, водночас самі виділяючи "своїх" і "чужих". Знову хтось образиться, не впізнавши своє віддеркалення.
homo_feriens: (маска_)
Усе відбувається а-ля "Хочеш розсмішити Бога - розкажи про свої плани". Я так налаштувалася на вихідний на Покрову. Думала трохи погуляти, взяти участь в урочистостях, можливо, сходити до церкви, поїхати в гості до однієї військової частини. Уже навіть придумала, який одяг на мені буде...Натомість: температура, лежу пластом, часто засинаю, та зі сну постійно виривають двзінки то на один, то на інший телефон. Питання частково вдається вирішувати у телефонному режимі. Частково. Дуже шкода. Та є як є. Треба було берегти себе. Хоч трохи. Така Покрова...
homo_feriens: (coffe)
Где-то там далеко, где кончается дым,
Где не должен никто умирать молодым,
Там горелой землей не пропахли ветра,
Там кончается смерть, там кончается страх.
(с)

Останній тиждень-два всі як змовилися. Часто бійці, яким допомагаю, запитують, чи я заміжня. Дивуються, як у "такому віці" можна бути самій, "вже пора". Деякі речі людям складно пояснити. Щось пояснити - неможливо. Ще запитання:"Чому на фотках така сумна?". Це частіше втома-вбитість, ніж сум. Іноді це навіть краще, ніж вересклива, нещира веселуха. Та все менше хочеться комусь щось пояснювати.
Зранку мене розбудив своїм дзвінком контужений боєць. Потім вибачався. Казав, щоб мій чоловік, не реагував, не ображався, бо він - контужений, божевільний...Угу, жінка без чоловіка - навіть не припускається, навіть не розглядається. Навіть у найбільш контужених.
Потім була на стрільбах. Трохи постріляла по мішенях...Потім...Потім допомагала завантажувати машину. Машину - у східному напрямку. Допомагала Миколі. Він тепер їде туди як волонтер. Ще він тепер інструктує інших. І балотується до місцевої ради. Каже, спить по 3-4 години, часу вільного майже не має...Розумію. Я теж мрію відпочити. Але Микола каже, що всі відпочинемо - на тому світі.
На машині мене підвозили додому. Микола чомусь запитав, чи піду я на марш 14 жовтня. Сказала, що не знаю, але дуже хочу потрапити. Він теж хоче, але не знає, чи встигне повернутися з поїздки до того часу...Я глянула на його руки, мимоволі почала розглядати. Він був без обручки. Не знаю, чому так. Мене висадили на зупинці біля мого будинку. Микола сказав, що дуже сподівається, що ми скоро побачимося.
homo_feriens: (coffe)
Нарешті. Нарешті пережила травень. Завершила справи. Відзначили ювілей літературно-мистецького об'єднання. Закінчили проект із продажу книжок для збору коштів на бронежилет. Вивільнився час. Трохи. Цікаво, що можна подарувати бійцю на день народження?
homo_feriens: (hryb)
Такий стиль життя - точніше ідеї для такого стилю життя - можуть народжуватися лише у схибленій голові. Денно й нощно проекти з волонтерства, постійно на телефоні. До всього - вже кілька місяців тренуюся у батальйоні територіальної оборони. Нині повернулася саме з такого гарячого тренування. Закинула в прання мокрі після фізнавантажень речі, помилася... А ще мене не відпускає творче минуле, так би мовити. Вже давно нічого не пишу. Навіть намагалася з'їхати з головування у літературно-мистецькому об'єднанні. Але цього року в об'єднання - ювілей. Який, знову ж, лягає на мої плечі. Аби пережити, витримати травень, увійти в літо хоч із якимось полегшенням. Із посиланням усього зайвого. З намагання пожити-з-собою і пожити-для-себе. Чомусь здається, що витримаю важкий травень - а влітку стане легше.
homo_feriens: (pic#7956795)
9 травня зранку мене розбудили дзвінком. Після вчорашнього дня зі 101-м завданням почувалася ніби випивши півлітри без закуски - сама. Полежати б. Але треба терміново зустрітися з бійцем, який уже завтра їде і якому потрібний спальник. Зустрітися, віддати. Яке там святкування, треба збирати уламки себе докупи.
Учора. Учора було те, що змусило замислитися про таке...Після т і є ї війни на паради відбирали гарних, високих - для урочистостей такі були потрібні дуже, а куці, дефектні могли не пройти "кастинг", хоч у боях і сто ворогів знищили...Було, було...Багато чого неофіційного, негарного, непідхожого, того, що лишали в тіні, не виводячи на сцену й паради. Будуть такі й тепер, мабуть? Не хотілося б, щоб так. Та тут не лише про солдатів. У військових - дружини, родини, які на них чекають. Гарна картинка зустрічі. Деякі родини військових - з головою у волонтерстві. Та то - деякі. Є й тіньові сторони. Гарна нафарбована дружина береже себе, чекає на героя. І замудохана побутом волонтерка, у якої розривається телефон, якій немає часу поспати, не те що губи нафарбувати. І їй:"Допоможи, допоможи, дай, підтримай, розрули". 24 години на добу, 7 днів на тиждень. У неї списки амуніції та ліків, у неї списки поранених і загиблих...У неї і свій список ліків, які вона собі купить в останню чергу. Чи не купить взагалі. Її не підтримає ніякий чоловік. До неї, саме до-неї - ніхто не повернеться. Наприкінці війни вона буде зовсім розбита і втомлена. Нефотогенічна. Можливо, куца, з неправильними рисами обличчя. Можливо - таємно закохана у когось із бійців, який кохає лише свою дружину і мріє повернутися до своєї родини. Що ж, не в усіх складеться, будьмо реалістами. Він ніколи не подивиться на неї як на жінку, але вона будь-що длпомагатиме йому та його побратимам.
Й інша картинка. Дружина-переселенка, чоловік - воює. Подружжя разом підходить до його побратимів. Він світиться, з гордістю представляє дружину, побратими усміхаються. "Парни! Когда вы уже освободите мой город?! - з інтонацією капризульки запитує вона. - Я уже домой быстрее хочу!". Дивно, невже нікому з хлопців не спадає на думку - хоча б на думку, не вголос! - "а ти домоможи нам, поїдь з нами, набої попіднось, в окопах поплазуй, кашу повари - дивись, і швидше перемога настане!" ? Але ні, покірно схиляють голови перед кістлявими ніжками на високих підборах.
...По допомогу з амуніцією він звернувся недавно. З передка, де заріс, ніби трохи здичавівши. Давно-давно його не бачила. Почуття до нього досі живі, як з'ясувалося. Знайшла як передати посилки усім хлопцям з інших батальйонів. А йому...Хто їде у той бік найближчим часом? Зверталася до різних волонтерських спільнот, щоб швиденько через них передати. Але всі - після свят. Чекати тижні два. І ось відповідь. Від людини, в якої я, можна сказати, вчилася волонтерства, зачитувалася її записами в Інтернеті. Ми робили одну справу, але були в паралельних світах, не перетиналися. І тут нагода познайомитися. Їхати - цього дня, до такої-то години...Дорога лише в один кінець - дві години. Але це шанс передати швидше. Вони збирають багато пакунків у машину...Після й без того складного дня витримала довгу, дещо заплутану, дорогу. Зустрілася, передала. Не сказала, що вважаю своїм вчителем. Про це - напишу. Іншого разу. Окремо. Набирала його номер, але щось там вічно зі зв'язком. Плюс це ж розвідка...Ну нічого. Відомі - батальйон, ім'я, прізвище, позивний, приблизне місце дислокації. Знайдуть. Додому повернулася - змучена, але з думкою - "зробила, виконала". Якоюсь мірою це вже процес заради процесу. І ще. Мене й досі женуть-підганяють - почуття. Хоч мені він ніколи не передасть вітання з фронту на телекамеру, про мене навряд чи скаже десь публічно. Та й не заради цього я все це роблю. Бути в тіні - це по-своєму гарно. Не всім збагнути.
homo_feriens: (j)
Готуємося щедрувати 13-го. Гроші - на добру справу.
Учора ввечері повернулася додому після репетиції, написалося:
* * *
Ангела-щедрувальника
Не пустили до жодної оселі
Назвавши шахраєм

Казав
Зароблене
Віддасть на військо

Напередодні
Радо скидалися
На косметику
Розцяцькованій пані
Яка медово співала
Про любов до ближнього

Засмучений
Примостився
На самотній лаві
На пізньовечірній алеї
Небеса повільно
Кришилися
Сніжинками
Лягали
Поруч
До ранку складаючись
У маскхалати
Далекоміри
Тепловізори
homo_feriens: (pic#7956795)
Намагаюся порадувати хлопців, як можу: тих, хто вже на передовій, хто збирається туди їхати, хто приїздить у відпустку чи на ротацію. На всіх мене не вистачить. Але ж є просто слова, просто дзвінки, малюнки від дітей, листи, щось можна надіслати, про щось розповісти. Тішаться. GPS-навігатору. І теплим двостороннім балаклавам. Я називаю їх "дві погоди". Знахідка. Сіра, а треба - вивернув - біла. І навпаки. Діти частіше тепер малюють снігурів. На Новий рік (уже завтра?!) чекаю на шквал дзвінків. Мабуть, буде більше, ніж на день волонтера. Не хизуюся, просто констатую. Так буде незалежно від мого бажання. Той, кого все ще кохаю, теж уже поїхав. Раніше хвилювали назви Карачун, Дебальцеве...Тепер - Чонгар. Він, звісно, хвилював і раніше. Якась енергія у назві. Разом із таємницею. І звук - чи то пострілу, чи шкрябання заліза, чи важкої техніки, що заводиться, виїжджає з гаража...А, якісь підсумки року треба підбити? Не знаю. Не буду. Працювати треба. І чекатиму звісточок із засніжених блокпостів. І сама писатиму. Перемоги і миру.
homo_feriens: (hryb)
До мене звернувся військовий. Він невдовзі мав виїжджати. Записала потреби. Запитала ім'я-прізвище. І лише коли він назвався, впізнала. Намагалися зустрічатися. Так, одна назва - кілька прогулянок по алеях і далі не пішло. Відтоді минуло 9 років. Він мене так і не впізнав, а я не спалилася. Тепер він на війні. Зі мною час від часу спілкується його дружина - просить що-небудь передати посилкою. Завжди дуже дякує, що комусь небайдуже, хтось намагається допомогти.
Одного разу до мене прийшла дружина добровольця, якого треба було допомогти спорядити на фронт. Коли дійшло до запису прізвища бійця, я перепитала ім'я - з'ясувалося, це мій однокласник. Йому теж передаємо посилки. Хто знав у шкільні роки, що так буде.
homo_feriens: (hryb)
Листопад. Вечір. Київ. На Майдані Незалежності з дві тисячі людей на невеликому "п'ятачку". Студенти, громадські активісти, журналісти. Нікого з лідерів партій. Якщо є хтось із депутатів, то одиниці. Невизначеність. Але розходитися ніхто не збирається. Час від часу сіється гидкий холодний дощ. Неподалік стели - флаєри, які закликають прийти на мітинг на підтримку асоціації. Кожен може долучитися - взяти пачку флаєрів і пороздавати сусідам або звичайним перехожим на вулиці. Зустрічаю депутата від свого округу Павла Різаненка та кількох броварчан. Трохи спілкуємося, намотуючи кілька кіл цим - поки що - мікромайданом. Беремо по пачці флаєрів та їдемо на станцію метро "Лісова". Там розділяємося, стаємо на різних виходах і роздаємо людям в руки. Цікаво, думалося тоді, що переважна більшість не зауважує, що одержує листівку з рук депутата. Хоч, здається, більшості байдуже: що вони одержують, від кого, що там написано..Поспішають додому: зігрітися, повечеряти, лягти спати. "Як же нас мало, - з'являється думка. - І що далі?.." Руки й ноги починають мерзнути. Що пізніший вечір, то більше людей на підпитку проходить повз. Дехто поривається взяти в мене відразу кількадесят флаєрів, щоб швидше роздалися. Думають, що це мені платять - ну, залежно від кількості розданих папірців. Із сумом констатую для себе, що ніхто не повірить мені, що я після робочого дня пізнього холодного вечора зі своєї ініціативи витрачаю час. Руки й ноги замерзають остаточно. Все, що мала, роздала. Хотілося вірити, що недарма. Із невизначеним настроєм їду додому. Незабаром - рік із того вечора.
homo_feriens: (?)
Часу немає. До знесилення. До крові з носу. Знову снився він. Ніби ми у якомусь незнайомому місті. Багато людей. Десь треба ночувати. У якійсь великій кімнаті стільки народу...А тоді ніби ми заходимо у невеликий готельний номер. І вирішуємо, що наступного разу будемо завчасно замовляли собі двомісний номер. Якого разу?Коли? Що?..
...Його будинок - це затишок. Старі вікна. Старі яблуні в дворі. Виноград, що заплітає двір.
Прочитала співзвучний вірш. Запав у душу.

ДИКИЙ ВИНОГРАД

Під медальйоном хвіртка:
цементна стріла
й цегла червона,
а виноград обійняв
чверть будинка.
Він уже геть блідий,
не червоніє –
біліє
і темно-сині
очі
хоче
змружити
остаточно.
Я всмоктую м’якоту,
я кусаю,
мене навзаєм
кусає
терпкий теплий смак.
Кажу йому:
«Не поспішай»,
і він
не поспішає,
я ще раз кажу йому:
«Не поспішай»,
і він
не поспішає.

Олег Коцарев
homo_feriens: (hryb)
А Коля нині в "Десні". Робити там особливо немає чого. Майже порожньо, невелика частина особового складу. Дуже хоче до рідного батальйону. Йому, як він лише пішов добровольцем, пропонували перейти до іншого батальйону, який складається переважно з представників однієї партії. Мовляв, там тобі дамо й забезпечення, і все буде - ти переведися. Він обурився: як же так, я уже з хлопцями в своєму батальйоні здружився, звик, а це як: тут - повоював, а тут - медальки одержав? Залишився вірний тим, до кого пішов найперше - і не шкодує. Тепер - на низькому старті, щоб їхати вдруге.
homo_feriens: (головою об стінку)
Такий день. Допомогли баришівським волонтерам завантажити речей і продуктів у машину. Розпитала, куди їдуть і яка бригада там стоїть.
У новинах прочитала про обстріли під Дебальцевим. Туди ж теж поїхала машина, тільки вчора...Там мій однокласник. Хлопцям туди я передала цього разу дві дуже важливі посилки. Пишу його дружині. Він на зв'язок не виходить. Потім вийшов. Потрапили в оточення. Він возить поранених. У мене на якісь секунди почалася мігрень, що так само швидко зникла. Набираю номер волонтерів, які туди поїхали. Виклик спочатку ніби йде, але майже відразу перериваєтья - і "поза зоною досяжності". За півгодини чи годину - смс, що абонент знову на зв'язку. Не передзвонюю. Навряд чи можна нормально поговорити, та й допомогти зараз нічим не зможу. Хай краще потім.
Ще одне звернення. Хлопці, які найближчими годинами мають поїхати назад...Тут скуповуються і паралельно шукають речі, які можуть їм дати просто так. Вислуховую. Тобто не їх, а людину, яку трохи знаю і яка ними опікується зараз, просить за них. Часу обмаль. Мало що можемо дати і встигнути купити, але без нічого не залишимо. Вони так і не зайшли, бо родичі їм наче вже навантажили клунки...Та мені пообіцяли, що хлопці пізніше мені віддзвоняться і самі скажуть свої потреби й залишать координати своїх рідних. "Їм не можна у телефонній розмові називати бригаду. Як їм сказати, щоб Ви зрозуміли, що це вони?"-"Хай скажуть, що вони від такого-то (називаю його ім`я). Я зрозумію, що це вони. Хай просто скажуть, що від такого-то"...
...Ввечері знову спілкуюся з дружиною однокласника. Там все ніби стихло. Проте зв`язок - жахливий.
...По мені люди бачать, що я часто буваю "в собі". Я можу й говорити з собою почати.
...А ще хочу найближчим часом підвищити свої знання та кваліфікацію у деяких речах.
homo_feriens: (жовте)
Снився Микола. Ми стояли неподалік мого будинку. Він - у формі. День - сонячний. Про щось між собою говорили - не згадала, прокинувшись. Проте добре запам'ятала завершення. "Я тебе дуже люблю", - притислася до нього, а він обійняв міцно, і так стояли довго-довго, аж поки сон не обірвався.
homo_feriens: (pic#7956795)
Думалося. Про те, що тих, хто турбується, залишається поряд, допомагає, майже ніколи не обирають. Тобто - вони хай це роблять, допомагають, але надалі - ті, кому допомогли - залишаться з іншими: які виставлять список претензій, виїдатимуть мозок, мало чим допомагатимуть, а для себе вимагатимуть виняткової уваги та всілякої іншої віддачі. Не доведи Боже бути "хорошим", одним словом. Якщо тебе раптом записали у список "хороших" - із цим треба щось робити якнайшвидше, бо це як тавро "безнадійного". Звісно, допомога не надається з надією, що скажуть спасибі, чимось віддячать, колись згадають, щось дадуть натомість... Одначе - простежується тенденція. Ось про таке думалося.
-
Зайшла на сторінку Вані. Ця сторінка була вся списана посланнями від однієї дівчини. Тепер - ані цих послань, ані тієї дівчини у нього в друзях...Ваня прийде - порядок наведе.
_
А я сьогодні їздила на могилу двоюрідного прадіда. Воїна, який прожив 90 років.
homo_feriens: (coffe)
Готувалася до ярмарку. Втомилася. Заснула. Наснився дивний сон. Іван. Він пішов на фронт - і я втратила з ним зв`язок. Я думала, що, можливо, він і не хоче більше зі мною спілкуватися - ну і нехай. Познайомилися ми в березні на Майдані. Він після операції на оці, в яке влучила куля (не бойова), та двох контузій продожував жити в наметі. Я приходила, допомагала. Потім, влітку, приїжджала до нього - в Кам`янець-Подільський. Далі - обірвалося...Від чужих людей дізналася, що він на полігоні, готується їхати на фронт. І все. І тут - сниться. Дивний сон. Ніби Іван босий, і ступні такі - ніби постійно босий ходить по чорній землі. Я чомусь масажую йому ступні, не відчуваючи навіть трохи якоїсь гидливості. Цікаво, що в реалі хлопця босим не бачила. Зранку чищу зуби та гадаю: до чого б це все? Read more... )
homo_feriens: (hryb)
Дали мені телефон десантника. Мовляв, йому треба берці такого-то розміру (їх відразу знайшли - були в нас), а ще розпитай, що крім цього треба. Говоримо. Справді треба, бо ті, які на ньому, майже розлізлися. Запитую, що треба ще. Він - навіть незручно про таке запитувати, але якщо можна...У паузі я уявляю 500 варіантів, про що ж може бути незручно просити. Води. Питної води в бутлях. Якщо можна. Бо з цим трохи проблеми - з чистою водою. А, вода, ну звісно ж, привеземо.
Микола. Приходив учора. Посиділи, попили кави. Він не позбавляє мене задоволення варити йому каву. Список речей, які йому потрібні, є, все на контролі. Проходитиме медкомісію. Вірить, що проблем не буде і зможе повернутися до своїх. Попрощалися-поцілувалися-до-зв'язку. Час на збори ще є. Аж тут відкриваю Інтернет, соцмережі. Звідти вихлюпується нестримна хвиля. Спочатку від однієї людини, потім там десятки перепостів, потім ще один оригінальний пост, ще більш панічний, і коментарі-коментарі - це лише те, що я встигла побачити. Фото пораненого Миколи - цей боєць мало не загинув, знову збирається на війну, в нього нічого-нічого немає, але ми можемо гуртом його зібрати! У нас всього кілька днів! Боєць начебто нікому не потрібний, аж нічим не забезпечений і запросто може піти воювати в одних трусах. У мене повільно викочуються оченята. Просто на стіл переді мною. І всі ж його близькі друзі, і всі ж його двісті год знають...І хто тоді я? - невідомо. Але як виглядаю у цьому всьому світлі я - зрозуміло чудово. Микола, думаю собі, не міг бути автором такої істерики, бо він не такий, і взагалі - навіщо...І що робити з неймовірною кількістю репостів. Знайшла авторку одного з оригінальних повідомлень. Ну так, її багато хто знає як волонтера, там склад є, але...Пишу їй, що так і так, з цим бійцем взагалі ніяких проблем. Він їй телефонував, вона знає його особисто - тому й взялася допомогти. Пояснила, що проблеми насправді немає, тому, може, допомогти іншим бійцям, якими справді ніхто не опікується. Ну, таке. Тут ще один пост - мій друг, іде, нічого не має, ай, ай, піде в одних трусах...
Я вже більше нікому нічого не писала. Зателефонувала Миколі. Він був вражений. Нічого не підозрював про таке емоційно-бабське інтернет-цунамі. Сказав, що поговорить про це. Адже насправді він лише запитав - чи є КАРЕМАТ і СПАЛЬНИК у разі чого. А ті в неті почали шукати вже й бронік, і все підряд. Ми з Колею порозумілися. Запросила його прийти на благодійний ярмарок у суботу.
А для всіх - перевіряйте інформацію по бійцях з інтернету.
homo_feriens: (hryb)
Схоже, перебування на своїй хвилі, "не-брання важкого в руки" та позитивчик може межувати зі шкідництвом, а іноді таким шкідництвом і є. Або це потужно-ураганна криза середнього віку. Інакше не знаю, як пояснити. Тільки думаю: Господи, дай мені цієї залізно-холодної витримки, не збіситися. Як можна, кілька місяців перебуваючи зі мною в одному приміщенні, чуючи мої телефонні розмови та бачачи зустрічі, так і не вивчити, яким батальйонам (переважно) ми допомагаємо, звідки ті батальйони стартують, які знайомі люди пішли в ці батальйони... Незрозуміло, навіщо так нарочито наголошувати на деяких речах.
Особливо: коли я спілкуюся з кимось із хлопців, які поверулися з самого пекла, - вони щось розповідають, таке справжнє, побачене широко розплющеними очима, - а хочеться ж і послухати, і в розмову втрутитися, обов'язково перебивши на півслові та вставивши свої недолугі "5 копійок". Тут спрацьовує звичка - що старший же, що можу повчати, щось супер-розумно-філософське докинути. Та тут забувається, що вони - не пацани, а розумування з "гражданки" стають наївним дитячим лепетанням, і не рятує вік, робота у якійсь крутій-перекрученій компанії, різноманітні дипломи про вищу-перевищу освіту, знання мов; просто вони - були там, а ти - не був, і це - все. Але ж ляпнути - хочеться. Посеред розмови влізши. А за перемир'я, мовляв, загинуло стільки-то осіб! Дані взяті з тєліка чи Інтернету, вичитані, сидячи дупою на м'якому теплому крілі. А боєць чомусь промовчить услід, ледь помітно сумно усміхнувшись, бо він щодня бачив справжню смерть і він знає. які дані й на скільки слід помножити...І так незручно стає перед бійцем за чисто виголеного дядька у позерській випрасуваній сорочці. Read more... )

Profile

homo_feriens: (Default)
homo_feriens

September 2017

S M T W T F S
     12
34 5 6789
10111213 141516
17181920212223
24252627282930

Syndicate

RSS Atom
Page generated 20/9/17 14:52

Expand Cut Tags

No cut tags