homo_feriens: (?)
Це вже день третій страшенно душно. Особливо в місті, де відрізки з максимумом асфальту й машин. Раніше теж ходила там само, але ж так нестерпно не було. Здається, повітря вологе й густе, затримує тяжкість і нехороші запахи. Поміряла тиск - та без особливих відхилень. Отже, це все ж погоді слід припинити скакати. Але все це не означає, що я лежу собі днями. Ні, справ купа, але - через силу. Лиш вечірня прохолода - якесь полегшення.
homo_feriens: (coffe)
Щось у цьому є. У магії купальських днів-вечорів-ночей, вірте-не-вірте.
Зателефонував у п'ятницю і сказав, що хоче бачити. Заживає після чергового поранення, невірний, вскочив у халепу. Халепу розгрібати доведеться довго. Накрутив, звісно. Але. Захотів мене бачити. Так, жалкує про деякі речі. Так, дечого не мав би мені казати - не ті слова і не тоді вирвалися. Я десь можу зрозуміти. Хоч і не все. Але. Прийшла. Вечір повільно плавився. І мені було затишно. Нам, сподіваюся. Кілька разів повторював, що не хоче образити. А я роздивлялася, що змінилося за мою відсутність у домі. Не могла не побачити гарного залізного коня. Мотоцикл. Прямо закохалася в гарну техніку. Пообіцяв покатати. Але пізніше. Що ж, почекаю. Траси хочеться. Нічної - дуже. Вітру.
Нині знову робочий тиждень. Ми окремо, по своїх домівках. Так хочеться не згаяти це літо. Взяти з нього максимум. Іще трохи до відпустки.
Думаю знову про дім, стиглі вишні за вікном, які для нього обривала, про байк, про ночі. Пригод хочеться. Відчуття, що живеш.
homo_feriens: (coffe)
Ніч у вихідні. Тільки в цей час я й доходжу до писанини тут. Інакше наразі ніяк не виходить. Думаю багато, зафіксувати думки - часу не маю. Цікаво було б, чи хто написав би бодай оповідання з моїми реальними сюжетами. Бо сама - не знаю, коли до того дійду. Або робота, або втома. Або ще лікування. Сьогодні ввечері повернулася до незакінченого колись вишивання. У мене є незакінчене: картини, рушники. Вірші не пишуться вже дуже давно. Хоч цього тижня - промайнув. Один.
homo_feriens: (coffe)
Где-то там далеко, где кончается дым,
Где не должен никто умирать молодым,
Там горелой землей не пропахли ветра,
Там кончается смерть, там кончается страх.
(с)

Останній тиждень-два всі як змовилися. Часто бійці, яким допомагаю, запитують, чи я заміжня. Дивуються, як у "такому віці" можна бути самій, "вже пора". Деякі речі людям складно пояснити. Щось пояснити - неможливо. Ще запитання:"Чому на фотках така сумна?". Це частіше втома-вбитість, ніж сум. Іноді це навіть краще, ніж вересклива, нещира веселуха. Та все менше хочеться комусь щось пояснювати.
Зранку мене розбудив своїм дзвінком контужений боєць. Потім вибачався. Казав, щоб мій чоловік, не реагував, не ображався, бо він - контужений, божевільний...Угу, жінка без чоловіка - навіть не припускається, навіть не розглядається. Навіть у найбільш контужених.
Потім була на стрільбах. Трохи постріляла по мішенях...Потім...Потім допомагала завантажувати машину. Машину - у східному напрямку. Допомагала Миколі. Він тепер їде туди як волонтер. Ще він тепер інструктує інших. І балотується до місцевої ради. Каже, спить по 3-4 години, часу вільного майже не має...Розумію. Я теж мрію відпочити. Але Микола каже, що всі відпочинемо - на тому світі.
На машині мене підвозили додому. Микола чомусь запитав, чи піду я на марш 14 жовтня. Сказала, що не знаю, але дуже хочу потрапити. Він теж хоче, але не знає, чи встигне повернутися з поїздки до того часу...Я глянула на його руки, мимоволі почала розглядати. Він був без обручки. Не знаю, чому так. Мене висадили на зупинці біля мого будинку. Микола сказав, що дуже сподівається, що ми скоро побачимося.
homo_feriens: (жовте)
Тиждень тому була на концерті Вахтанга Кікабідзе в Києві. Знову переслуховую деякі пісні. Мало є людей з такою мудрістю та глибиною. Якось треба знайти змогу поїхати до Грузії. Але це все поки що у мріях. Зараз хочеться спокою. Та де ж його взяти.
homo_feriens: (hryb)
Добре, що ще є люди в Росії, з якими я можу спілкуватися. Правда, іноді від них чуєш такі маразматичні новини, від яких водночас смішно, сумно і страшно. Навіть не віриш спочатку, що таке буває. Ось і недавно. Є пісня (старенька вже), написана українцем-емігрантом Андрієм Федечком - "Осінь панує". Цікаво, що її тепер вирішили переспівати Шевчук і Бутусов https://www.youtube.com/watch?v=1mnIhupgQoA . Пісня звичайна, про українське село та осінню депресію, від імені собаки, який і споглядає осінню картинку. "Крапає дощ, осінь панує. На шиї ланцюг, перевернута миска...". Музичному твору років 10. Але. Дехто зміг побачити у "підтексті" пісні й Америку, і Майдан..."Ти подивись, що твориться в коментарях", - пишуть мені з Росії. "Ныне украинская мова - символ всего Антироссийского. Низвержение русского языка - суть всей нынешней политики Запада, точнее, его элиты. Снизить влияние русского языка, заменить его суррогатами, которые будут подчинены англоязычной культуре, а соответственно образу мысли и жизни, выраженном в непрерывном меркантилизме и культе потребления новых рабов - вот сверхзадача паразитического слоя населения Земли, стоящего ныне у финансовых рычагов экономики.
Непонимание языка символов не делает чести людям, причисляющим себя к русской, к российской культуре. Пение на мове не ведет к примирению, а подливает масла в огонь западенского национализма сейчас и добавляет силы натиску Запада на Россию." "А смысл двойной, как мне кажется.перевернутая миска - каска Хозяин с соседом - США и Россия Забыл принести поесть - народу жрать нечего Кот и мыши на чердаке - Порошенко и ЛНР, ДНР во власти
Квочка - Европа. Сверкнуло, громыхнула - война. Осень царит - депрессия". Посміюсь, поплююсь, зітхну - і життя йде далі. До речі, днями почула переспів пісні "Тринадцята рана" (КиШ) - переспів від того самого автора, але, здається, навіть кращий за оригінал. У пісні стала ще глибша і ширша душа, і українська вимова у "переспівника" краща, що не кажи, - "друге життя" твору. Фолк-моменти - теж супер. Кількахвилинний відпочинок від всього дурного.
homo_feriens: (coffe)
Нарешті. Нарешті пережила травень. Завершила справи. Відзначили ювілей літературно-мистецького об'єднання. Закінчили проект із продажу книжок для збору коштів на бронежилет. Вивільнився час. Трохи. Цікаво, що можна подарувати бійцю на день народження?
homo_feriens: (жовте)
Йдеться про здоров'я бійця. Ніяк не можемо зібрати 22 тисячі...А йдеться про операцію з відновлення функціональності руки. Час іде - й працює проти нас, адже зволікання тут зменшують шанси на хороший результат.
Він уже теж почувається зневіреним. Його картка: Приватбанк 5168 7572 7602 6608 Сичов Віталій - якщо хтось має змогу допомогти.
homo_feriens: (pic#7956795)
9 травня зранку мене розбудили дзвінком. Після вчорашнього дня зі 101-м завданням почувалася ніби випивши півлітри без закуски - сама. Полежати б. Але треба терміново зустрітися з бійцем, який уже завтра їде і якому потрібний спальник. Зустрітися, віддати. Яке там святкування, треба збирати уламки себе докупи.
Учора. Учора було те, що змусило замислитися про таке...Після т і є ї війни на паради відбирали гарних, високих - для урочистостей такі були потрібні дуже, а куці, дефектні могли не пройти "кастинг", хоч у боях і сто ворогів знищили...Було, було...Багато чого неофіційного, негарного, непідхожого, того, що лишали в тіні, не виводячи на сцену й паради. Будуть такі й тепер, мабуть? Не хотілося б, щоб так. Та тут не лише про солдатів. У військових - дружини, родини, які на них чекають. Гарна картинка зустрічі. Деякі родини військових - з головою у волонтерстві. Та то - деякі. Є й тіньові сторони. Гарна нафарбована дружина береже себе, чекає на героя. І замудохана побутом волонтерка, у якої розривається телефон, якій немає часу поспати, не те що губи нафарбувати. І їй:"Допоможи, допоможи, дай, підтримай, розрули". 24 години на добу, 7 днів на тиждень. У неї списки амуніції та ліків, у неї списки поранених і загиблих...У неї і свій список ліків, які вона собі купить в останню чергу. Чи не купить взагалі. Її не підтримає ніякий чоловік. До неї, саме до-неї - ніхто не повернеться. Наприкінці війни вона буде зовсім розбита і втомлена. Нефотогенічна. Можливо, куца, з неправильними рисами обличчя. Можливо - таємно закохана у когось із бійців, який кохає лише свою дружину і мріє повернутися до своєї родини. Що ж, не в усіх складеться, будьмо реалістами. Він ніколи не подивиться на неї як на жінку, але вона будь-що длпомагатиме йому та його побратимам.
Й інша картинка. Дружина-переселенка, чоловік - воює. Подружжя разом підходить до його побратимів. Він світиться, з гордістю представляє дружину, побратими усміхаються. "Парни! Когда вы уже освободите мой город?! - з інтонацією капризульки запитує вона. - Я уже домой быстрее хочу!". Дивно, невже нікому з хлопців не спадає на думку - хоча б на думку, не вголос! - "а ти домоможи нам, поїдь з нами, набої попіднось, в окопах поплазуй, кашу повари - дивись, і швидше перемога настане!" ? Але ні, покірно схиляють голови перед кістлявими ніжками на високих підборах.
...По допомогу з амуніцією він звернувся недавно. З передка, де заріс, ніби трохи здичавівши. Давно-давно його не бачила. Почуття до нього досі живі, як з'ясувалося. Знайшла як передати посилки усім хлопцям з інших батальйонів. А йому...Хто їде у той бік найближчим часом? Зверталася до різних волонтерських спільнот, щоб швиденько через них передати. Але всі - після свят. Чекати тижні два. І ось відповідь. Від людини, в якої я, можна сказати, вчилася волонтерства, зачитувалася її записами в Інтернеті. Ми робили одну справу, але були в паралельних світах, не перетиналися. І тут нагода познайомитися. Їхати - цього дня, до такої-то години...Дорога лише в один кінець - дві години. Але це шанс передати швидше. Вони збирають багато пакунків у машину...Після й без того складного дня витримала довгу, дещо заплутану, дорогу. Зустрілася, передала. Не сказала, що вважаю своїм вчителем. Про це - напишу. Іншого разу. Окремо. Набирала його номер, але щось там вічно зі зв'язком. Плюс це ж розвідка...Ну нічого. Відомі - батальйон, ім'я, прізвище, позивний, приблизне місце дислокації. Знайдуть. Додому повернулася - змучена, але з думкою - "зробила, виконала". Якоюсь мірою це вже процес заради процесу. І ще. Мене й досі женуть-підганяють - почуття. Хоч мені він ніколи не передасть вітання з фронту на телекамеру, про мене навряд чи скаже десь публічно. Та й не заради цього я все це роблю. Бути в тіні - це по-своєму гарно. Не всім збагнути.
homo_feriens: (hryb)
Сьогодні майже увесь день пробула в Києві. Хоч це не заважало "знаходити" мене там з усіх куточків країни...
Зранку була епопея з проходом на вул.Банкову. На тротуарах стояли міліціонери. Підійшла з одного боку вулиці. Такі якісь зовсім діти у балаклавах. Без щитів, без нічого. Кажуть, що пересування тут обмежене у зв'язку з якимись там державними подіями. Запитують перепустку. Немає. Посилають на той бік вулиці, на інший, де міліції трохи більше. Думаю, що якщо вже ні в яку не захочуть пускати, доведеться телефонувати за заповітним номером... Там знову запитали про перепустку. Пояснила, куди я. Вказала навіть на будівлю. Один обернувся у той бік, куди тицяю:"Туди?" - показуючи чомусь на Спілку письменників. "Ні, туди", - показую, куди треба. Зрештою, загроз у моєму великому рюкзаку та грубому взутті ці молодики при виконанні не побачили - і пропустили. Read more... )
homo_feriens: (?)
Часу немає. До знесилення. До крові з носу. Знову снився він. Ніби ми у якомусь незнайомому місті. Багато людей. Десь треба ночувати. У якійсь великій кімнаті стільки народу...А тоді ніби ми заходимо у невеликий готельний номер. І вирішуємо, що наступного разу будемо завчасно замовляли собі двомісний номер. Якого разу?Коли? Що?..
...Його будинок - це затишок. Старі вікна. Старі яблуні в дворі. Виноград, що заплітає двір.
Прочитала співзвучний вірш. Запав у душу.

ДИКИЙ ВИНОГРАД

Під медальйоном хвіртка:
цементна стріла
й цегла червона,
а виноград обійняв
чверть будинка.
Він уже геть блідий,
не червоніє –
біліє
і темно-сині
очі
хоче
змружити
остаточно.
Я всмоктую м’якоту,
я кусаю,
мене навзаєм
кусає
терпкий теплий смак.
Кажу йому:
«Не поспішай»,
і він
не поспішає,
я ще раз кажу йому:
«Не поспішай»,
і він
не поспішає.

Олег Коцарев
homo_feriens: (головою об стінку)
Такий день. Допомогли баришівським волонтерам завантажити речей і продуктів у машину. Розпитала, куди їдуть і яка бригада там стоїть.
У новинах прочитала про обстріли під Дебальцевим. Туди ж теж поїхала машина, тільки вчора...Там мій однокласник. Хлопцям туди я передала цього разу дві дуже важливі посилки. Пишу його дружині. Він на зв'язок не виходить. Потім вийшов. Потрапили в оточення. Він возить поранених. У мене на якісь секунди почалася мігрень, що так само швидко зникла. Набираю номер волонтерів, які туди поїхали. Виклик спочатку ніби йде, але майже відразу перериваєтья - і "поза зоною досяжності". За півгодини чи годину - смс, що абонент знову на зв'язку. Не передзвонюю. Навряд чи можна нормально поговорити, та й допомогти зараз нічим не зможу. Хай краще потім.
Ще одне звернення. Хлопці, які найближчими годинами мають поїхати назад...Тут скуповуються і паралельно шукають речі, які можуть їм дати просто так. Вислуховую. Тобто не їх, а людину, яку трохи знаю і яка ними опікується зараз, просить за них. Часу обмаль. Мало що можемо дати і встигнути купити, але без нічого не залишимо. Вони так і не зайшли, бо родичі їм наче вже навантажили клунки...Та мені пообіцяли, що хлопці пізніше мені віддзвоняться і самі скажуть свої потреби й залишать координати своїх рідних. "Їм не можна у телефонній розмові називати бригаду. Як їм сказати, щоб Ви зрозуміли, що це вони?"-"Хай скажуть, що вони від такого-то (називаю його ім`я). Я зрозумію, що це вони. Хай просто скажуть, що від такого-то"...
...Ввечері знову спілкуюся з дружиною однокласника. Там все ніби стихло. Проте зв`язок - жахливий.
...По мені люди бачать, що я часто буваю "в собі". Я можу й говорити з собою почати.
...А ще хочу найближчим часом підвищити свої знання та кваліфікацію у деяких речах.
homo_feriens: (жовте)
Снився Микола. Ми стояли неподалік мого будинку. Він - у формі. День - сонячний. Про щось між собою говорили - не згадала, прокинувшись. Проте добре запам'ятала завершення. "Я тебе дуже люблю", - притислася до нього, а він обійняв міцно, і так стояли довго-довго, аж поки сон не обірвався.
homo_feriens: (?)
Підготовка до ще одного благодійного ярмарку. На минулому зібрали 25,5 тисячі гривень. Не вірила, що це можливо. Проте - гроші швидко розійшлися на каски й теплі спальники, теплі чоботи. Треба ще. Щодня збираємо хлопців. Вони дякують. Дали все необхідне Миколі. Він поїде в "Десну".
homo_feriens: (pic#7956795)
Думалося. Про те, що тих, хто турбується, залишається поряд, допомагає, майже ніколи не обирають. Тобто - вони хай це роблять, допомагають, але надалі - ті, кому допомогли - залишаться з іншими: які виставлять список претензій, виїдатимуть мозок, мало чим допомагатимуть, а для себе вимагатимуть виняткової уваги та всілякої іншої віддачі. Не доведи Боже бути "хорошим", одним словом. Якщо тебе раптом записали у список "хороших" - із цим треба щось робити якнайшвидше, бо це як тавро "безнадійного". Звісно, допомога не надається з надією, що скажуть спасибі, чимось віддячать, колись згадають, щось дадуть натомість... Одначе - простежується тенденція. Ось про таке думалося.
-
Зайшла на сторінку Вані. Ця сторінка була вся списана посланнями від однієї дівчини. Тепер - ані цих послань, ані тієї дівчини у нього в друзях...Ваня прийде - порядок наведе.
_
А я сьогодні їздила на могилу двоюрідного прадіда. Воїна, який прожив 90 років.
homo_feriens: (жовте)
Про благодійний ярмарок у Броварах. Ідею запозичили з Києва, де такий ярмарок-пікнік провели на Пейзажній алеї. Подумали: а чому б нам не спробувати? Було багато вагань, побоювань, але - готувалися. Стислі терміни. На підготовку не мали навіть тижня. Не дуже вірили в успіх, але інших шляхів поповнення майже порожньої скарбнички допомоги військовим - не бачили. Телефонували, писали в інтернеті, роздавали листівки. Запрошували підприємців, рестораторів, кухарів, звичайних любителів готувати смакоту або власноруч створювати сувеніри. Паралельно готували машину на Схід... Запрошувала хлопців, які перебувають тут...
Ярмарок перевершив очікування. Розпродали майже всі сувеніри та смакоту. Допомагати в організації ярмарку та спілкуватися з громадянами прийшли Микола Смірнов, Євген Махревич (11 батальйон), Володимир Кузнецов (25 батальйон). Не віриться, що дехто з них за кілька днів може знову від`їхати...
Був кумедний випадок. Повз нас проходила сім`я. Батько, який ніс велосипед своєї дитини, сама дитина, і мама. Батько сказав нам, що тут біля ярмарку вештається гнида з колорадською стрічкою. Ми, не вірячи своїм очам, роззирнулися. Справді, неподалік сиділи дві особи бомжуватого вигляду, в однієї з цих осіб була пов`язана на грудях георгіївська стрічка. Коля і Женя пішли до цих "тіл". Женя різким рухом зірвав із "тіла" стрічку, щось різко сказав і кинув стрічку у смітник. Цікаво, що ті особи не опиралися і не обурювалися. Ми дивувалися потім, що такі камікадзе є у нашому місті.
Загалом день був позитивний, золотоосінній - з погодою надзвичайно пощастило!
Ярмарок завершився. Ми зсунули столи та просто на площі почали рахували гроші з усіх скиньок. Люди з подивом дивилися на нас. Вторгували - ніхто не чекав - 26,5 тисяч гривень! Це перемога. Скільки всього тепер купимо для хлопців!
По офіційній частині - найвеселіше. На зсунутих столах, просто на центральному майдані - майдані Свободи - ми розпочали пікнік, запросивши всіх, хто міг та хотів залишитися. За знайомство і співпрацю. Тепер перехожі дивилися на нас з іще більшим подивом. Такого не було ще ніколи в історії міста. Усе буває вперше. Як я зауважила - влаштували Майдан у найкращому розумінні цього слова. Весело й душевно. Втома і задоволення.
Ярмарок приїжджав знімати телеканал БТБ. Брали коментар в мене, а потім я спрямувала журналістку до Миколи. Загалом хороший репортаж удався. Відео буде пізніше.

Profile

homo_feriens: (Default)
homo_feriens

July 2017

S M T W T F S
      1
23456 78
910 11 12131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom
Page generated 20/7/17 12:39

Expand Cut Tags

No cut tags