homo_feriens: (coffe)
Щось у цьому є. У магії купальських днів-вечорів-ночей, вірте-не-вірте.
Зателефонував у п'ятницю і сказав, що хоче бачити. Заживає після чергового поранення, невірний, вскочив у халепу. Халепу розгрібати доведеться довго. Накрутив, звісно. Але. Захотів мене бачити. Так, жалкує про деякі речі. Так, дечого не мав би мені казати - не ті слова і не тоді вирвалися. Я десь можу зрозуміти. Хоч і не все. Але. Прийшла. Вечір повільно плавився. І мені було затишно. Нам, сподіваюся. Кілька разів повторював, що не хоче образити. А я роздивлялася, що змінилося за мою відсутність у домі. Не могла не побачити гарного залізного коня. Мотоцикл. Прямо закохалася в гарну техніку. Пообіцяв покатати. Але пізніше. Що ж, почекаю. Траси хочеться. Нічної - дуже. Вітру.
Нині знову робочий тиждень. Ми окремо, по своїх домівках. Так хочеться не згаяти це літо. Взяти з нього максимум. Іще трохи до відпустки.
Думаю знову про дім, стиглі вишні за вікном, які для нього обривала, про байк, про ночі. Пригод хочеться. Відчуття, що живеш.
homo_feriens: (coffe)
Цвіт папороті



https://goo.gl/photos/3jgiHD1PW6u8Ra8K8
homo_feriens: (coffe)
Где-то там далеко, где кончается дым,
Где не должен никто умирать молодым,
Там горелой землей не пропахли ветра,
Там кончается смерть, там кончается страх.
(с)

Останній тиждень-два всі як змовилися. Часто бійці, яким допомагаю, запитують, чи я заміжня. Дивуються, як у "такому віці" можна бути самій, "вже пора". Деякі речі людям складно пояснити. Щось пояснити - неможливо. Ще запитання:"Чому на фотках така сумна?". Це частіше втома-вбитість, ніж сум. Іноді це навіть краще, ніж вересклива, нещира веселуха. Та все менше хочеться комусь щось пояснювати.
Зранку мене розбудив своїм дзвінком контужений боєць. Потім вибачався. Казав, щоб мій чоловік, не реагував, не ображався, бо він - контужений, божевільний...Угу, жінка без чоловіка - навіть не припускається, навіть не розглядається. Навіть у найбільш контужених.
Потім була на стрільбах. Трохи постріляла по мішенях...Потім...Потім допомагала завантажувати машину. Машину - у східному напрямку. Допомагала Миколі. Він тепер їде туди як волонтер. Ще він тепер інструктує інших. І балотується до місцевої ради. Каже, спить по 3-4 години, часу вільного майже не має...Розумію. Я теж мрію відпочити. Але Микола каже, що всі відпочинемо - на тому світі.
На машині мене підвозили додому. Микола чомусь запитав, чи піду я на марш 14 жовтня. Сказала, що не знаю, але дуже хочу потрапити. Він теж хоче, але не знає, чи встигне повернутися з поїздки до того часу...Я глянула на його руки, мимоволі почала розглядати. Він був без обручки. Не знаю, чому так. Мене висадили на зупинці біля мого будинку. Микола сказав, що дуже сподівається, що ми скоро побачимося.
homo_feriens: (hryb)
Багато комарів на природі. Надсилаю посилку з різним - від комарів. Потім говоримо з Іваном (познайомилися ще на пост-майдані). Прошу пізніше повідомити, що саме допомогло найкраще. "А якщо помазати всим разом?" - "Тоді, мабуть, всі комарі точно виздихають. І сепари теж".
Сьогодні їздила до київського госпіталя - до Сашка. Він служив у Севастополі, лишився вірним Україні, тепер постійно прагне на війну. Трохи розповіла йому про свої недільні тренування. Він каже, що головне, щоб подобалося, не змушувати себе, не робити щось через силу. От йому, коли він одержував водійські права, справді подобалося - тоді всі правила досконало вивчив, навіть сперечався з екзаменаторами, які прагнули "завалити", видно, хотіли грошей. Кажу, що подобається - не те слово. Справді бракує слів, тому я використовую свою сяку-таку акторську майстерність. Зустріч коротка. Хлопців відвозять із госпіталя на якийсь концерт. Теж потрібно...
homo_feriens: (pic#7956795)
9 травня зранку мене розбудили дзвінком. Після вчорашнього дня зі 101-м завданням почувалася ніби випивши півлітри без закуски - сама. Полежати б. Але треба терміново зустрітися з бійцем, який уже завтра їде і якому потрібний спальник. Зустрітися, віддати. Яке там святкування, треба збирати уламки себе докупи.
Учора. Учора було те, що змусило замислитися про таке...Після т і є ї війни на паради відбирали гарних, високих - для урочистостей такі були потрібні дуже, а куці, дефектні могли не пройти "кастинг", хоч у боях і сто ворогів знищили...Було, було...Багато чого неофіційного, негарного, непідхожого, того, що лишали в тіні, не виводячи на сцену й паради. Будуть такі й тепер, мабуть? Не хотілося б, щоб так. Та тут не лише про солдатів. У військових - дружини, родини, які на них чекають. Гарна картинка зустрічі. Деякі родини військових - з головою у волонтерстві. Та то - деякі. Є й тіньові сторони. Гарна нафарбована дружина береже себе, чекає на героя. І замудохана побутом волонтерка, у якої розривається телефон, якій немає часу поспати, не те що губи нафарбувати. І їй:"Допоможи, допоможи, дай, підтримай, розрули". 24 години на добу, 7 днів на тиждень. У неї списки амуніції та ліків, у неї списки поранених і загиблих...У неї і свій список ліків, які вона собі купить в останню чергу. Чи не купить взагалі. Її не підтримає ніякий чоловік. До неї, саме до-неї - ніхто не повернеться. Наприкінці війни вона буде зовсім розбита і втомлена. Нефотогенічна. Можливо, куца, з неправильними рисами обличчя. Можливо - таємно закохана у когось із бійців, який кохає лише свою дружину і мріє повернутися до своєї родини. Що ж, не в усіх складеться, будьмо реалістами. Він ніколи не подивиться на неї як на жінку, але вона будь-що длпомагатиме йому та його побратимам.
Й інша картинка. Дружина-переселенка, чоловік - воює. Подружжя разом підходить до його побратимів. Він світиться, з гордістю представляє дружину, побратими усміхаються. "Парни! Когда вы уже освободите мой город?! - з інтонацією капризульки запитує вона. - Я уже домой быстрее хочу!". Дивно, невже нікому з хлопців не спадає на думку - хоча б на думку, не вголос! - "а ти домоможи нам, поїдь з нами, набої попіднось, в окопах поплазуй, кашу повари - дивись, і швидше перемога настане!" ? Але ні, покірно схиляють голови перед кістлявими ніжками на високих підборах.
...По допомогу з амуніцією він звернувся недавно. З передка, де заріс, ніби трохи здичавівши. Давно-давно його не бачила. Почуття до нього досі живі, як з'ясувалося. Знайшла як передати посилки усім хлопцям з інших батальйонів. А йому...Хто їде у той бік найближчим часом? Зверталася до різних волонтерських спільнот, щоб швиденько через них передати. Але всі - після свят. Чекати тижні два. І ось відповідь. Від людини, в якої я, можна сказати, вчилася волонтерства, зачитувалася її записами в Інтернеті. Ми робили одну справу, але були в паралельних світах, не перетиналися. І тут нагода познайомитися. Їхати - цього дня, до такої-то години...Дорога лише в один кінець - дві години. Але це шанс передати швидше. Вони збирають багато пакунків у машину...Після й без того складного дня витримала довгу, дещо заплутану, дорогу. Зустрілася, передала. Не сказала, що вважаю своїм вчителем. Про це - напишу. Іншого разу. Окремо. Набирала його номер, але щось там вічно зі зв'язком. Плюс це ж розвідка...Ну нічого. Відомі - батальйон, ім'я, прізвище, позивний, приблизне місце дислокації. Знайдуть. Додому повернулася - змучена, але з думкою - "зробила, виконала". Якоюсь мірою це вже процес заради процесу. І ще. Мене й досі женуть-підганяють - почуття. Хоч мені він ніколи не передасть вітання з фронту на телекамеру, про мене навряд чи скаже десь публічно. Та й не заради цього я все це роблю. Бути в тіні - це по-своєму гарно. Не всім збагнути.
homo_feriens: (pic#7956795)
Намагаюся порадувати хлопців, як можу: тих, хто вже на передовій, хто збирається туди їхати, хто приїздить у відпустку чи на ротацію. На всіх мене не вистачить. Але ж є просто слова, просто дзвінки, малюнки від дітей, листи, щось можна надіслати, про щось розповісти. Тішаться. GPS-навігатору. І теплим двостороннім балаклавам. Я називаю їх "дві погоди". Знахідка. Сіра, а треба - вивернув - біла. І навпаки. Діти частіше тепер малюють снігурів. На Новий рік (уже завтра?!) чекаю на шквал дзвінків. Мабуть, буде більше, ніж на день волонтера. Не хизуюся, просто констатую. Так буде незалежно від мого бажання. Той, кого все ще кохаю, теж уже поїхав. Раніше хвилювали назви Карачун, Дебальцеве...Тепер - Чонгар. Він, звісно, хвилював і раніше. Якась енергія у назві. Разом із таємницею. І звук - чи то пострілу, чи шкрябання заліза, чи важкої техніки, що заводиться, виїжджає з гаража...А, якісь підсумки року треба підбити? Не знаю. Не буду. Працювати треба. І чекатиму звісточок із засніжених блокпостів. І сама писатиму. Перемоги і миру.
homo_feriens: (маска_)
Мало не забула. Мені ж наснився перший у житті антисон жахів - сон жахів навпаки. Там була істота, яка мала б лякати, але натомість я була у такому настрої, що ворог втік і заховався сам. Я відчувала, що він десь поряд, але боїться себе видати, передчуваючи, що я хочу з ним зробити, і вже не він, а я була його жахом. Це щось неперевершене.
homo_feriens: (hryb)
Хотіли зібратися, створити нарешті організацію для теперішніх ветеранів, щоб їм спільно легше було відстоювати свої права...З лідером все ніяк не могли визначитися. Домовилися про наступні збори. Він виступав дуже розуміно й розважливо, його хотіли поставити головою...Визначалися. Потім понад тиждень йому не могли дотелефонуватися. Побратими відповідали якось неохоче. Тепер він у психіатричному відділенні, забрали просто з частини. Як і що було - про деталі ніхто не говорить. Його телефон не відповідає. Мені знову дуже шкода.
homo_feriens: (?)
Часу немає. До знесилення. До крові з носу. Знову снився він. Ніби ми у якомусь незнайомому місті. Багато людей. Десь треба ночувати. У якійсь великій кімнаті стільки народу...А тоді ніби ми заходимо у невеликий готельний номер. І вирішуємо, що наступного разу будемо завчасно замовляли собі двомісний номер. Якого разу?Коли? Що?..
...Його будинок - це затишок. Старі вікна. Старі яблуні в дворі. Виноград, що заплітає двір.
Прочитала співзвучний вірш. Запав у душу.

ДИКИЙ ВИНОГРАД

Під медальйоном хвіртка:
цементна стріла
й цегла червона,
а виноград обійняв
чверть будинка.
Він уже геть блідий,
не червоніє –
біліє
і темно-сині
очі
хоче
змружити
остаточно.
Я всмоктую м’якоту,
я кусаю,
мене навзаєм
кусає
терпкий теплий смак.
Кажу йому:
«Не поспішай»,
і він
не поспішає,
я ще раз кажу йому:
«Не поспішай»,
і він
не поспішає.

Олег Коцарев
homo_feriens: (жовте)
Снився Микола. Ми стояли неподалік мого будинку. Він - у формі. День - сонячний. Про щось між собою говорили - не згадала, прокинувшись. Проте добре запам'ятала завершення. "Я тебе дуже люблю", - притислася до нього, а він обійняв міцно, і так стояли довго-довго, аж поки сон не обірвався.
homo_feriens: (pic#7956795)
Думалося. Про те, що тих, хто турбується, залишається поряд, допомагає, майже ніколи не обирають. Тобто - вони хай це роблять, допомагають, але надалі - ті, кому допомогли - залишаться з іншими: які виставлять список претензій, виїдатимуть мозок, мало чим допомагатимуть, а для себе вимагатимуть виняткової уваги та всілякої іншої віддачі. Не доведи Боже бути "хорошим", одним словом. Якщо тебе раптом записали у список "хороших" - із цим треба щось робити якнайшвидше, бо це як тавро "безнадійного". Звісно, допомога не надається з надією, що скажуть спасибі, чимось віддячать, колись згадають, щось дадуть натомість... Одначе - простежується тенденція. Ось про таке думалося.
-
Зайшла на сторінку Вані. Ця сторінка була вся списана посланнями від однієї дівчини. Тепер - ані цих послань, ані тієї дівчини у нього в друзях...Ваня прийде - порядок наведе.
_
А я сьогодні їздила на могилу двоюрідного прадіда. Воїна, який прожив 90 років.
homo_feriens: (coffe)
Знову приходив Микола. Попри свої рани, готується їхати вдруге. Разом склали список потреб. Я на повному серйозі записала крім іншого танк і установки РПГ. Говорили й про місцеву владу, яка швидко перефарбувалася і тепер буде задобрювати "атошників". В усякому разі, я почула від Колі те, що мені дуже хотілося знати: від бійців (принаймні від нього) індульгенції немає, попередні "заслуги" не забуті. Запам'ятала це. Сподіваюся, так буде.
homo_feriens: (?)
Згадала, що є ще якесь мирне життя. У місті розпочало ще один сезон літературно-мистецьке об'єднання, до якого я належу. Сьогодні навіть прийшла нова людина - з чудовими віршами, з іскрою всередині. Дуже радію. Дізналася, що є люди, які непомітно стежать за моїм життям, поділяють мій біль, співчувають, знають не лише про моє громадське, а й особисте. Усім вдячна. Якось з усім впораюся. Часу б мені більше.
homo_feriens: (hryb)
Після насиченого вчора - сьогодні вже ледь прокинулася. Найдивніше: цими днями якимось дивом знайшла час на візит до косметолога. Вона мені тихенько сказала, що я, стаючи старшою, кращаю, що в мене навіть вираз обличчя змінився, погляд, і це не комплімент, а констатація факту. Я дуже здивувалася і відказала, що все це дивно, бо я насправді страшенно змучена.
Дивуюся сама собі, що такого бачать люди, у той час, коли вже подумую про можливі діагнози, які озвучувати не хочу. Щодня думаю:"Тільки б не...Бо й так нікому не потрібна, а тоді й зовсім". Сьогодні мала неприємне здивування (по волонтерській роботі), завтра знову вирішувати проблеми. Пів дня вдома знесилена. Пішла кров з носу.
Йшли вулицею з мамою - навантажені пакетами. Боковим зором бачу якогось солдата у формі. Стараюся придивитися - раптом знайомий. А він іде - і вже збоку й позаду, йде в інший бік. Микола. Сам. Не побачив. Мама нічого не зауважила. Мене ж від усвідомлення як жаром обсипало. Таким сильним, як це було на Майдані, коли підходила до передової, де все палало. Вдома прилягла - геть без сил.
homo_feriens: (hryb)
З того, що найчастіше спадає на думку:"Мені шкода". Причини бувають різні.
Намагаюся допомогти людям вирішити їхні проблеми. Хоч би на 1%. На тлі цього немає коли згадати-пожалітися-поплакати про своє. Воно, й, мабуть, виглядає комусь дивним чи кумедним.
Недавно одружився чоловік, якого кохаю http://homo-feriens.dreamwidth.org/576063.html . Ми були близькі багато в чому. Іноді схоже було, що відчуваємо одне одного без слів. Дивувалася: ну звідки він знає, що зараз саме це треба мені сказати, саме це зробити для мене? - я ж ніяк не натякала, нічого не говорила. Ми могли розмовляти відкрито. Знали одне про одного те, про що навіть не підозрювали інші. З цією людиною почувалася затишно, комфортно, хотілося зупиняти час. Підтримували одне одного. Захоплювалася багатьма його рисами. Він здавався сміливішим, прямолінійнішим, безкомпроміснішим за інших, він міг подати приклад. Усе це підтверджувалося його діями. Свою партію, до якої належав, ніколи не ідеалізував, бачив усі плюси й мінуси та говорив про них. Відсутність рожевих окулярів та будь-якої "карамельності" ще більшле приваблювала.
Своє кохання (долю?) від знайшов в іншому регіоні. Там потім війна почалася. Розписували в київському госпіталі, де боєць лежав після поранення. Один Бог знає, що ж так вплинуло на нього справді - чи почуття, чи бажання змінити сімейний стан, чи складне поранення. Можливо, вийшло на поверхню те, що вже було всередині. Не можу знайти пояснення. На своє весілля він запросив мера свого міста, з яким (та й не лише з ним) запекло боровся як громадський активіст. Це той міський голова, який стрибав із партії в партію, багато брехав, домовлявся, а ще не без його відома бюджетників взимку організовували на "антимайдан"...той, кого мали люструвати...Тепер саме до нього звернулися по допомогу в організації весілля - "виїзного", саме він був ще й запрошеним "почесним гостем"...Це не почесно й не радісно. І його тепер не чіпатимуть, цікаво?..Усе перевернулося. Сором. Заради примхи - організації свята?..Ніколи б не подумала. Згадувався персонаж Вакула, який заради капризів дівчини зв'язався з самим дідьком. Після весілля я йому не телефонувала. Він про мене теж більше не згадував. Мене розривало. Тепер ніби закам'яніла. Уже й не прагну щось зрозуміти. Лише відчула гірке розчарування. Намагаюся сприйняти і прийняти. Усміхаюся на гасла партії. Допомагаю фронту. А на моєму фронті без змін.
homo_feriens: (coffe)
Осінь підкрадається. Зранку вже витягла деякі міжсезонні речі з шафи. Захотілося пледа. Ще захотілося прийти до госпіталя, сісти разом десь в альтанці (там після дощу мокро - чи все ж висохло?), попити чаю чи кави, послухати шелестіння листя, вдихнути свіжого повітря. Або краще - у нього вдома. Там тепло. За вікном - сад.
homo_feriens: (hryb)
Щось особливо складний тиждень. Понеділок почався з прощання із загиблими з 11 батальйону. У вівторок зранку говорила з сином загиблого з 72-ої бригади - та розмова ще довго мені відлунювала. Наступного дня приймали посилки, відправляли машину з продуктами, та й ще термінова робота з'явилася, а потім вечір у госпіталі з нашим Колею. Сьогодні зранку приймаю дзвінки, поки що більш-менш тихо.
homo_feriens: (hryb)
Микола зателефонував. Завтра похорон їхнього комбата, "Баті". Там наче організовують транспорт, то він хоче поїхати, попрощатися. А ще Коля дав мій телефон волонтерам, які організовують акцію (вже другу) проти параду на Майдані. Я розповіла, що в п'ятницю вже була на такій акції - просто ще не встигла йому сказати. Мені зателефонують, детальніше скажуть, як там і що. Поранені у госпіталі самі хотіли організувати протест, а тоді дізналися, що вже є глобальніша ідея. Ті, хто можуть ходити, планують вийти на акцію. (Власне, я всіх, хто каже про підтримку параду, скеровую до госпіталя, - але ж не підуть). Микола тримається. Відвідувати його можна, - аби після тих візитів щось вирішувалося на краще.
homo_feriens: (жовте)
!Коля зателефонував мені! Очам не повірила, коли висвітився його номер, бо думала, що сьогодні - в день операції - його краще не турбувати. Виходячи з наркозу, він набрав мене. "Нібито все з голови дістали...". Не знаю, як цю радість описати. Говорив, що скоро вже бігатиме. "Навіть краще, ніж до цього!" - підбадьорювала я. Порадила ще поспати, відновити сили, бо ж і біль відчувається...Відповів, що зараз попросить укол і засне. (А от я - не знаю, як засну). Уже завершували розмову, як він зупинив:"Лід..", - було одне прохання до мене, якщо прийду. Несподівано і мило... Усе буде круто.
homo_feriens: (hryb)
Машина солдатам пішла - продукти, персональні посилки. Запізнення. Не з нашої вини. Просто тепер слід знати, що треба розраховувати лише на себе. Але невдоволення скидатимуть, звісно ж, на нас...
Микола - в Києві. Операція, потім реанімація.

Profile

homo_feriens: (Default)
homo_feriens

July 2017

S M T W T F S
      1
23456 78
910 11 12131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom
Page generated 20/7/17 12:38

Expand Cut Tags

No cut tags