...

[homo_feriens]

...Нікуди поспішати....
Збиралися. Мене чекали. От хочу вибачитися - перед тими, до кого сьогодні так  і не дійшла. Так склалося. Мала піти з роботи раніше. Навіть все розрахувала. Та втрутилися, мабуть, якісь нехороші сили. Або просто капітально провтикала. Зі мною вже дуже давно такого не було. Півдня працювала з текстом. Доводила до ладу. "Вилизувала" просто. Зберегла файл. Точно. Та коли треба було його показати та здати...він безслідно зник. Розчинився у документових просторах компа...хоч як шукала. Хотілося заплакати. Та, звісно, не заплакала, а запропонувала -швиденько все зроблю ЗАНОВО.Іншого виходу немає. Де там уже думати про те, щоб піти раніше. Зате совість буде чиста. Начальник здивувався - і погодився (що йому ще залишалося). Я ж ввімнула якесь там суперсприскорення та зашурувала за компом. І, прискорившись, зробила все у рекордні терміни. Тільки тепер поспішати кудись немає сенсу. Те, куди мала бігти, сталося без мене. І хай. Мабуть, так було треба. Це -сьогодні. Завтра, мабуть, піду шукати первоцівіти. Сьогодні ж у певному сенсі перевелося й осіло надвечір'ям. Весняні вечори схожі на чорнило - то якісь темно-сині, з внутрішнім сяйвом, то майже фіолетові. Коли відчуваєш тотальну фіолетовість усіх - до всього. Тобто байдужість.
Як переживати такі вечори? У громадському транспорті нелюдське стовпотворіння. Додому не хочеться. На вулицях гуляють натовпи людей. І в них - губишся. Вливаєшся в них. І ходиш трохи неприкаяно. Декілька годин. Поки ноги тебе вже перестапють нести. І хочеться тільки впасти. І заснути. Тоді повертаєш додому. Поки так лазиш - над тобою темніє і темніє небо. "Вмикаються" зірки, які нахабно засліплюють ліхтарі. Носиш себе - у собі. Ті, хто йдуть назустріч або поряд - тоді просто хвилі. Єдине, з чого видно, що весна - кількість парочок, які йдуть, демонстративно обіймаючись та цілуючись. Цим займаються вже навіть потворно-убогі ліхтарі на Майдані. А ти йдеш, несеш себе. Щоб завтра все знову повторилося. Щоб з часом усе знову огорнув синьо-бузково-фіолетовий вечір. 
Учора ввечері ось так протинялася. Невідомо навіщо. Так само роблять тільки маніяки і збоченці. Хоч, може, я вже давно до них належу. Непомітно так...
Те, чого я хочу завтра - це тепла погода. І щоб були незірвані, невитоптані первоцівіти. І влаштувати їм фотосесію. За їхнього житття, а не вже зірваним.