На те він і Бог для обох (с)

[homo_feriens]

Нарешті зібралася написати на релігійну тему. Точніше - про те, яку роль релігія може відіграти у житті. Постараюся - якнайменше емоцій, сантиментів, тільки факти.
Колись, знайомлячись із людиною, я не надто звертала увагу на її віросповідання. Так, іноді робила якісь певні "поправки" у спілкуванні. Але загалом вважала, що порозумітися можна завжди. Якщо захотіти. Адже є загальнолюдські цінності,що близькі майже всім, незалежно від віри, вони - над релігіями.
В особистому в мене вийшло так.
Познайомилися і спілкувалися. Спочатку - тривалий час - віртуально. Годинами. Живопис, музика, література...Було цікаво. Тематика все розширювалася. Згодом перейшли й на більш особисті теми. Вирішили зустрітися. Дуже відчували одне одного. Почали зустрічатися. Говорили дуже багато. У ньому відчувалася певна скутість. Час від часу він наче щось не договорював, але потім мені все ж вдавалося "витягнути" його на те, що він замовчував. Якихось речей, здається, соромився. Я казала, що слід бути собою. Мені ж він, навпаки, кілька разів зауважив, що я дуже відкриваюся, що не треба так...Я обережно пробувала допомогти йому - стати менш підозрлим, обережним, недовірливим...І ще одне. Ми належали до різних релігій.
Спочатку, спілкуючись із ним, я навіть не здогадувалася про його переконання. Він сам намагався маскуватися, через що я була трохи в омані...Вітав мене зі святами моєї віри, які сам, за логікою, не мав би святкувати. Звісно, про його віру я могла здогадатися з певних його слів, манери говорити про щось. Але не надто зважала. Для мене було головне, що ми разом, ми, як я вважала, повинні допомогти одне одному максимально розкритися, досягати чогось разом, вдосконалюватися. А далі...Може навіть...Може...Самій було дивно про таке думати. Одного разу прикинула (подумки), як моє ім'я гармонізувало б із його прізвищем. Щось нечуване для мене - трохи не впізнавала себе. Просто з'явилася надія: а раптом...
У розмовах із ним з'ясувала, що до сім'ї він явно не готовий, це його певною мірою лякає. Зітхнула. Вирішила, що можна чекати, нікуди не поспішати, час іще є, все ще буде. Поки що зустрічалися.
Тим часом я стала зауважувати дещо. У нього була давня подруга. Вона йому часто писала у соцмережах. Я соцмережам не надавала величезного значення, більше - реальному життю. Отже, і йому "на стіночку" писала вкрай рідко. Надавала перевагу реальним зустрічам, пригодам, милуванню заходом сонця - не з картинок. Проте, варто було мені залишити в нього якийсь допис...Як за хвилину-другу над ним уже красувалося кілька її дописів чи картинок, які "забивали" мої. Спочатку думала: здається. Ні. Наче стежить за мною. Так дивно. Скидалося на безсилі ревнощі, на нав'язливість підліткового типу: "А я напишу більше. А мене тут буде більше. А он скільки я картинок запощу!". Мене це стало смішити. Людині ж не 15 років, а поводиться...Отже, він їй, як мінімум, дуже подобається, і вона хоч так прагне привернути його увагу. З ним вирішила про це не говорити (може, я в цьому й помилилася). Навіщо ж ще й говорити про таке, навіщо зважати. Нам добре. Я вища за це.
Він зустрічає мене з роботи (завжди мріяла, щоб хтось мене зустрічав). Розповідає, як у нього справи, розпитує, як минув мій день. Я казала, що хочу знайти додатковий підробіток, щоб ми могли ще більше собі дозволяти. Він зізнався, що також про це думає зі свого боку. Відчуваю, що радію чи переймаюся за нього часом більше, ніж за себе. От, думаю, скоро він захистить дисертацію, а я - випущу книжку. Ми будемо святкувати ці невеличкі перемоги разом, це будуть наші спільні свята. Вийшло інакше. Святкували вже окремо...А поки що - насолоджувалися. Я наголошувала на чесності у стосунках. Тобто: якщо ти маєш друзів протилежної статі - будь ласка, зустрічайся з ними, спілкуйся. Ні в чому не обмежую. Не буду проти. Не тримаю на ланцюгу. Не влаштовую сцен. Бо це принижує. Усіх. Бо всі - дорослі люди. Усі знають, чого їм треба. Нікому не треба життя з-під палиці чи батога. У тебе є людина, з якою ти - отже, відповідаєш насамперед перед собою. Своєю совістю (якщо вона є).
Іноді зауважувала, що його все ж напружують наші різні віросповідання. Він ходив у культові місця, відзначав відповідні дати...Але ж про все можна поговорити, розставити акценти, порозумітися. Вірила, що усі проблеми можна вирішити, - якщо їх не замовчувати і не заганяти всередину. У мене вже відбулося таке собі "приростання серцем". Одного разу вирішила: от зустрінемося наступного разу, і я скажу, що хочу, щоб наші стосунки перейшли вже на інший рівень. Можливо, це не був би спільний побут. Але більше зближення точно потрібне. Скучила тоді страшенно. А він...Говорив, що має багато роботи. Сьогодні не може зустрітися. Зайнятий. Іншим разом. Зрозуміло, що таке й раніше бувало. Через роботу над дисертацією. Але тут уже почала відчуватися якась глуха стіна. Це насторожувало. Та я відганяла погані думки, нехороші передчуття, налаштовуючи себе, що все буде добре, що то все тільки здається. Разом із тим, уже знала про цей чоловічий прийом: не казати правди, морозитися довго-довго-довго, ніби ніхто не розуміє, що сталося, спускати все на гальмах, а потім, можливо, видати щось таке...Дні йшли. "Мороз" тривав. Сухі відповіді. Я вже зрозуміла, що він не наважується сказати про розрив. І що - скаже. А мені нічого не залишається, як чекати "вироку", який рано чи пізно почую. Незважаючи на це,як не дивно, сподівалася: ну все ж таки це не те,що про я думаю...Він написав листа. Повідомлення через Інтернет. Не очі-в-очі. Я заклякла перед монітором. Сиділа, як застигла скульптура, і без звуку плакала. Прохання ще раз зустрітися і поговорити він не прийняв. Сказати все в лице не наважився. Далі - відкриття. Він зустрівся з тією дівчиною, яка засипала його сторіночку повідомленнями. Вона зізналася, що давно його кохає..Він шокований...Він про це не знав, не підозрював...І от зробив нелегкий вибір.Між мною і нею. Але який вибір?Як могло йтися про вибір? Розрив мозку. Жесть. А ще - він мені так до кінця й не довіряв. Але річ не в мені. Просто у нього так склалося. У житті довіряє своїй мамі та ще кільком людям. І більше нікому. Мій мозок від усього цього надувався, як повітряна кулька. Я, незважаючи ні на що, весь цей час так і була "ворогом", якому не можна довіряти. І плюс моя віра, куди вже з нею подітися. Видав фразу, яку варто викарбувати: тобі, мовляв, зараз погано, ти покинута, відчуваєш, що твій Бог від тебе відвернувся, покинув? Чекай, кажу. Мене не кидав Бог, зараз мене кидаєш ти. Він:ой, та що ж я таке несу, уявляю, як ти терпіла мою маячню...Усе котилося на величезній швидкості у прірву. Я бачила світ як через затуманене скло і не розуміла - чи це все справді відбувається, чи це ідіотський сон, який завершиться...Він же стверджував, що знає: за те, як він повівся, йому у житті ще буде покарання. А за мене він буде молитися. Відтоді з ним у мене асоціюється фраза з пісні:"Вы вечно молитесь свом богам, и ваши боги все прощают вам...". Два тижні я пробула у затуманеному стані. Пізніше цей стан перейшов у фізичну недугу.
Тим часом його стіночка у соцмережі була рясно "заквітчана" рожево-блискучими картинками-зізнаннями. Дивна попсовість, особливо зважаючи на погляди, які він завжди декларував. Що ж, це не я. Тепер матиме більше затишку, кухонного тепла, пиріжків, листівок зі стразиками, запевнень у коханні на стіночці. Буде материнське оберігання - як неслухняному хлопчику, який сам може бути дитинкою. Я могла критикувати його вірші. Могла зауважити, що щось не так - у ритмі, римі, темі. Якось пропонувала йому сісти разом і поговорити, поредагувати. До того так і не дійшло. Вона ж - не вимагатиме такої роботи над собою. Зовсім не розбирається у поезії. І будь-будь-будь-що, написане ним, сприйме: "Милый! Это гениально!Я горжусь тобой!Ты мой герой!" Певне, таке йому і потрібне. Ну і регілігія його не дратуватиме.
У мене все валилося з рук. Я намагалася вигрібатися з ситуації. Проблеми зі здоров'ям, непевна ситуація на роботі. Одне накладалося на інше. І я зробила те, що, ніколи не думала, я зроблю. Звернулася до,вибачте, біоенергетика. Він мені різного наговорив. Що я світла людина, а від колишнього набралася якоїсь теміні, а йому більше підходить та людина, яка зараз з ним. А в мене - багато що, мовляв, залежить від мене. І він, цей біоенергетик, бачить, що я тоді-то (назвав, через який час, виходило, зовсім скоро) зустріну людину, у яку дуже закохаюся. Ну, думаю, дарма до кудєсніка звернулася. Толку від такого немає. І жила далі. Жила собі. Але найцікавіше - інше. До цього я лікувалася. Лікар сказав, що повне відновлення-реабілітація в мене відбудеться до такого-то часу. І про такий самий час, тільки щодо іншого, казав і "кудєснік". І навіть щось таке, ще до цього, "озвучувалося" в одному з моїх снів. Загадково. Тут і не віриш у містику - замислишся.
...Не зовсім точно у той час. Трошки пізніше. Несподівано для себе закохалася - вже не думала, що так коли-небудь зможу. І головне - в кого. Якби хтось сказав, я б...Не знаю, що я б. У цієї людини вже була дівчина, яка тепер уже його дружина. Від цього, хай і невзаємного, платонічного почуття, дуже кайфую. І просто в кайф іноді зробити щось для нього. Хоч як би там було - рада, що він з*явився у моєму житті, і хочу, щоб нікуди не подівся. Коханий, друг, співрозмовник, порадник, натхненник, співтворець...Не знаю, як у мене далі складатиметься, але те, що він є - дуже цінуватиму і не забуватиму. Він має дуже багато чудових рис. Зрозуміє, порадить, не відштовхне, не відморозиться. І цією добротою не хочеться зловживати. І він...Теж - іншого, ніж я, віросповідання. Та тут - все інакше. Світогляд, називання речей...
Можливо, він посланий мені ))))), щоб я не розчаровувалася і не судила всіх за одним прикладом. Тільки ж я і так не суджу всіх однаково і не розчаровуся, і все розумію. Лише тепер більше уваги звертаю на те, яка в людини релігія і чого від неї можна чекати. І однаково вірю у загальнолюдські цінності, які є над усіма релігіями.