Дитя Чорнобиля

Знову пробую виходити в люди. Навіть вдається. Минулі вихідні. Повернулася до своїх. Грандіозні навчання територіальної оборони. Доба під відкритим небом. Повернення додому. Сьорбнути кави й перевдягнутися. І піти проводити засідання літературно-мистецького об'єднання (яке минулого місяця пропустила, передовіривши провести іншій людині) через свій як фізичний, так і психологічний стан. Дозріла кілька тижнів тому - до того, щоб почати психотерапію. Бо без того, відчула, вже ніяк. Сьогодні щось накрило. Добряче. І таке враження, що відкат назад. Крім усього іншого, ще й часті думки:"Ага, на чужому нещасті (чи переступивши через іншого) своє щастя побудуєш, дуже вдало". У людини - саме мімімі, підйом, схвальні відгуки звідусіль. На сторінку не заходжу (але знаю і відчуваю). І совість там, певно, не шкребе. І водночас так хочеться думати, що все це - до пори, до часу. Сумбур у голові й тяжко. П'ятниця (вечір) принесла ну якусь особливу "легкість". Тільки б у безсонну ніч не перейшло.

Урочистості Дня Незалежності вдалося побачити лише у трансляції. Нікуди не ходили.
У брата завершується відпустка. Ще трохи - і на потяг...

Розвеселило сьогодні інтерв'ю Кравчука https://tsn.ua/video/video-novini/pershiy-prezident-ukrayini-vidverto-rozpoviv-pro-seks-zhinok-ta-druzhni-stosunki-z-nastupnikami.html

Почав квітнути кактус. Цвітіння буває, як правило, раз на рік і не більше доби.



http://s1337.photobucket.com/user/lisova/media/CAM050111_zpseavyoaeo.jpg.html?sort=3&o=0

Сьогодні понаписували дуже багато щодо рівності та різності - всі, хто тільки вмів писати. Ввечері, на самоті дивлячись на захід сонця (дивного кольору малинового варення), ловила думки, які ластівками ширяли за вікном. Так от. У кожній людині багато чого намішано. Іноді такого кричущо суперечливого, що й не чекаєш. І розібратися в собі - ось складна робота. Бо майже не знайдеш однозначних. Суперпрофесіонал - нестерпний у спілкуванні. Відповідальний на роботі, викликає захват у колег - незібраний з друзями. Сміливець і герой в одному - нікчемний і нерішучий в іншому. Надійний і сильний раптом ламається чи підставляє підніжку у критичній ситуації. Таке не завжди передбачиш і поясниш "чому". Скільки "людей" живе в одному. І як мало хто розібрався сам зі всим своїм "народом"...

Захотілося повернутися. Знову щось писатиму і тут, коли знаходитиму час.
Хоч як дивно, іноді я мала ностальгію за 2014-м роком. Дивно справді. Та ось деякі життєві події вийшли на коло. На дивне коло. Відчуття дежавю. Хай буде під шумок і повернення сюди.

Добре, що ще є люди в Росії, з якими я можу спілкуватися. Правда, іноді від них чуєш такі маразматичні новини, від яких водночас смішно, сумно і страшно. Навіть не віриш спочатку, що таке буває. Ось і недавно. Є пісня (старенька вже), написана українцем-емігрантом Андрієм Федечком - "Осінь панує". Цікаво, що її тепер вирішили переспівати Шевчук і Бутусов https://www.youtube.com/watch?v=1mnIhupgQoA . Пісня звичайна, про українське село та осінню депресію, від імені собаки, який і споглядає осінню картинку. "Крапає дощ, осінь панує. На шиї ланцюг, перевернута миска...". Музичному твору років 10. Але. Дехто зміг побачити у "підтексті" пісні й Америку, і Майдан..."Ти подивись, що твориться в коментарях", - пишуть мені з Росії. "Ныне украинская мова - символ всего Антироссийского. Низвержение русского языка - суть всей нынешней политики Запада, точнее, его элиты. Снизить влияние русского языка, заменить его суррогатами, которые будут подчинены англоязычной культуре, а соответственно образу мысли и жизни, выраженном в непрерывном меркантилизме и культе потребления новых рабов - вот сверхзадача паразитического слоя населения Земли, стоящего ныне у финансовых рычагов экономики.
Непонимание языка символов не делает чести людям, причисляющим себя к русской, к российской культуре. Пение на мове не ведет к примирению, а подливает масла в огонь западенского национализма сейчас и добавляет силы натиску Запада на Россию." "А смысл двойной, как мне кажется.перевернутая миска - каска Хозяин с соседом - США и Россия Забыл принести поесть - народу жрать нечего Кот и мыши на чердаке - Порошенко и ЛНР, ДНР во власти
Квочка - Европа. Сверкнуло, громыхнула - война. Осень царит - депрессия". Посміюсь, поплююсь, зітхну - і життя йде далі. До речі, днями почула переспів пісні "Тринадцята рана" (КиШ) - переспів від того самого автора, але, здається, навіть кращий за оригінал. У пісні стала ще глибша і ширша душа, і українська вимова у "переспівника" краща, що не кажи, - "друге життя" твору. Фолк-моменти - теж супер. Кількахвилинний відпочинок від всього дурного.

9 травня зранку мене розбудили дзвінком. Після вчорашнього дня зі 101-м завданням почувалася ніби випивши півлітри без закуски - сама. Полежати б. Але треба терміново зустрітися з бійцем, який уже завтра їде і якому потрібний спальник. Зустрітися, віддати. Яке там святкування, треба збирати уламки себе докупи.
Учора. Учора було те, що змусило замислитися про таке...Після т і є ї війни на паради відбирали гарних, високих - для урочистостей такі були потрібні дуже, а куці, дефектні могли не пройти "кастинг", хоч у боях і сто ворогів знищили...Було, було...Багато чого неофіційного, негарного, непідхожого, того, що лишали в тіні, не виводячи на сцену й паради. Будуть такі й тепер, мабуть? Не хотілося б, щоб так. Та тут не лише про солдатів. У військових - дружини, родини, які на них чекають. Гарна картинка зустрічі. Деякі родини військових - з головою у волонтерстві. Та то - деякі. Є й тіньові сторони. Гарна нафарбована дружина береже себе, чекає на героя. І замудохана побутом волонтерка, у якої розривається телефон, якій немає часу поспати, не те що губи нафарбувати. І їй:"Допоможи, допоможи, дай, підтримай, розрули". 24 години на добу, 7 днів на тиждень. У неї списки амуніції та ліків, у неї списки поранених і загиблих...У неї і свій список ліків, які вона собі купить в останню чергу. Чи не купить взагалі. Її не підтримає ніякий чоловік. До неї, саме до-неї - ніхто не повернеться. Наприкінці війни вона буде зовсім розбита і втомлена. Нефотогенічна. Можливо, куца, з неправильними рисами обличчя. Можливо - таємно закохана у когось із бійців, який кохає лише свою дружину і мріє повернутися до своєї родини. Що ж, не в усіх складеться, будьмо реалістами. Він ніколи не подивиться на неї як на жінку, але вона будь-що длпомагатиме йому та його побратимам.
Й інша картинка. Дружина-переселенка, чоловік - воює. Подружжя разом підходить до його побратимів. Він світиться, з гордістю представляє дружину, побратими усміхаються. "Парни! Когда вы уже освободите мой город?! - з інтонацією капризульки запитує вона. - Я уже домой быстрее хочу!". Дивно, невже нікому з хлопців не спадає на думку - хоча б на думку, не вголос! - "а ти домоможи нам, поїдь з нами, набої попіднось, в окопах поплазуй, кашу повари - дивись, і швидше перемога настане!" ? Але ні, покірно схиляють голови перед кістлявими ніжками на високих підборах.
...По допомогу з амуніцією він звернувся недавно. З передка, де заріс, ніби трохи здичавівши. Давно-давно його не бачила. Почуття до нього досі живі, як з'ясувалося. Знайшла як передати посилки усім хлопцям з інших батальйонів. А йому...Хто їде у той бік найближчим часом? Зверталася до різних волонтерських спільнот, щоб швиденько через них передати. Але всі - після свят. Чекати тижні два. І ось відповідь. Від людини, в якої я, можна сказати, вчилася волонтерства, зачитувалася її записами в Інтернеті. Ми робили одну справу, але були в паралельних світах, не перетиналися. І тут нагода познайомитися. Їхати - цього дня, до такої-то години...Дорога лише в один кінець - дві години. Але це шанс передати швидше. Вони збирають багато пакунків у машину...Після й без того складного дня витримала довгу, дещо заплутану, дорогу. Зустрілася, передала. Не сказала, що вважаю своїм вчителем. Про це - напишу. Іншого разу. Окремо. Набирала його номер, але щось там вічно зі зв'язком. Плюс це ж розвідка...Ну нічого. Відомі - батальйон, ім'я, прізвище, позивний, приблизне місце дислокації. Знайдуть. Додому повернулася - змучена, але з думкою - "зробила, виконала". Якоюсь мірою це вже процес заради процесу. І ще. Мене й досі женуть-підганяють - почуття. Хоч мені він ніколи не передасть вітання з фронту на телекамеру, про мене навряд чи скаже десь публічно. Та й не заради цього я все це роблю. Бути в тіні - це по-своєму гарно. Не всім збагнути.

Сьогодні - половинка вихідного. Видерла буквально собі годинки на шопінг - бо вже елементарно ходити не маю в чому, а на крамниці теж - дивно - часу не маю. Завтра теж справи, навчання... Те, чим дихаю, пишу ще тут https://www.facebook.com/koordcentr.brovary . Також долучитися до доброї справи можна тут https://www.facebook.com/absentmindedbeggar/photos/a.1532781586944095.1073741828.1532764273612493/1596262073929379/?type=1

Листопад. Вечір. Київ. На Майдані Незалежності з дві тисячі людей на невеликому "п'ятачку". Студенти, громадські активісти, журналісти. Нікого з лідерів партій. Якщо є хтось із депутатів, то одиниці. Невизначеність. Але розходитися ніхто не збирається. Час від часу сіється гидкий холодний дощ. Неподалік стели - флаєри, які закликають прийти на мітинг на підтримку асоціації. Кожен може долучитися - взяти пачку флаєрів і пороздавати сусідам або звичайним перехожим на вулиці. Зустрічаю депутата від свого округу Павла Різаненка та кількох броварчан. Трохи спілкуємося, намотуючи кілька кіл цим - поки що - мікромайданом. Беремо по пачці флаєрів та їдемо на станцію метро "Лісова". Там розділяємося, стаємо на різних виходах і роздаємо людям в руки. Цікаво, думалося тоді, що переважна більшість не зауважує, що одержує листівку з рук депутата. Хоч, здається, більшості байдуже: що вони одержують, від кого, що там написано..Поспішають додому: зігрітися, повечеряти, лягти спати. "Як же нас мало, - з'являється думка. - І що далі?.." Руки й ноги починають мерзнути. Що пізніший вечір, то більше людей на підпитку проходить повз. Дехто поривається взяти в мене відразу кількадесят флаєрів, щоб швидше роздалися. Думають, що це мені платять - ну, залежно від кількості розданих папірців. Із сумом констатую для себе, що ніхто не повірить мені, що я після робочого дня пізнього холодного вечора зі своєї ініціативи витрачаю час. Руки й ноги замерзають остаточно. Все, що мала, роздала. Хотілося вірити, що недарма. Із невизначеним настроєм їду додому. Незабаром - рік із того вечора.

Завтра зранку до вечора на вишколі. Сподіваюся, все вдасться.