Дитя Чорнобиля

Знову пробую виходити в люди. Навіть вдається. Минулі вихідні. Повернулася до своїх. Грандіозні навчання територіальної оборони. Доба під відкритим небом. Повернення додому. Сьорбнути кави й перевдягнутися. І піти проводити засідання літературно-мистецького об'єднання (яке минулого місяця пропустила, передовіривши провести іншій людині) через свій як фізичний, так і психологічний стан. Дозріла кілька тижнів тому - до того, щоб почати психотерапію. Бо без того, відчула, вже ніяк. Сьогодні щось накрило. Добряче. І таке враження, що відкат назад. Крім усього іншого, ще й часті думки:"Ага, на чужому нещасті (чи переступивши через іншого) своє щастя побудуєш, дуже вдало". У людини - саме мімімі, підйом, схвальні відгуки звідусіль. На сторінку не заходжу (але знаю і відчуваю). І совість там, певно, не шкребе. І водночас так хочеться думати, що все це - до пори, до часу. Сумбур у голові й тяжко. П'ятниця (вечір) принесла ну якусь особливу "легкість". Тільки б у безсонну ніч не перейшло.

Життя триває... Не зчуєшся - і Новий рік. Знову час розписувати лампочки - створювати з них іграшки

1. Спочатку - початок. Який із якихось причин далі не пішов. Він хотів влаштувати життя. Влаштовував. Його одруження. Моє віддалення і мовчання. Усе паралельно з початком і розвитком війни. Минулої осені. Він раптом пише. У мені щось ворухнулося. Погоджуюся зустрітися. Дізнаюся, що в нього триває процес розлучення. Що той шлюб був жахливою помилкою. Що про мене думав часто. Але не наважувався говорити, писати. Запитавши про мене, про ці три роки, одержав відповідь, на яку, мабуть, не чекав. Був шокований. Запропонував почати разом. Думав, що мене може злякати відстань, розлуки, чекання. Ні. Думала, що будемо враховувати всі старі помилки. Того пізнього і дуже холодного вечора проводжала на потяг - туди. А потім. Були складнощі, було різне. Було його чергове поранення. І відновлення. Був мій майже рік у режимі чекання, що все виправиться, налагодиться, буде. Його від'їзд. А потім повернення. Яке побачила. На фото. На його сторінці. Разом із жіночкою. Так зовсім недвозначно. Святкували її ювілей. Отак. Навіть не знала, що він у місті. І що тут же забанив мене у месседжері. Мені потім дехто казав, що все це нормально, і ніхто нікому нічого не винен, і не змушений щось казати і щось пояснювати. Я думала і думаю інакше. Якщо вже раптом хочеться крапки, то хай це хоч буде гарна крапка, а не ляп наприкінці. Не всі так вважають. Мені - не збагнути. Ця осінь приносить ляп за ляпом. Часто з'являється відчуття, що люди позривалися з ланцюгів. І нічим це не хочеться виправдовувати.
...Захоплені коментарі під фото. За кілька днів побачила, що з тих фото він познімав позначки себе.
...Навіщо було починати знову - не знаю. Готуюся вже не до режиму очікування - до режиму сомнамбули. Хтозна, на який час.

2. Брат раптом повідомив, що повертається додому. Його попросили. Наприкінці літа, приїжджачи у відпустку, привозив грамоти. Все було ок. Та що там. Навіть ще тиждень тому просив переслати зимові речі. Отже, збирався зимувати. І тут викликали, до ладу нічого не пояснивши. І от, їде додому. Розповість. Маю кілька версій, чому так. Можливо, "завдяки" кому чи чому. Побачу, яка з моїх версій підтвердиться.
Вміє ця осінь дивувати. Буквально щодня.

Урочистості Дня Незалежності вдалося побачити лише у трансляції. Нікуди не ходили.
У брата завершується відпустка. Ще трохи - і на потяг...

Розвеселило сьогодні інтерв'ю Кравчука https://tsn.ua/video/video-novini/pershiy-prezident-ukrayini-vidverto-rozpoviv-pro-seks-zhinok-ta-druzhni-stosunki-z-nastupnikami.html

Учора був останій день відпустки. Сьогодні - останній день липня.
Літо майже ніколи не виправдовувало якихось очікувань. Саме влітку плани найчастіше йдуть шкереберть. Саме серед літа відбувається найбільше всього незрозумілого. Тому засмучуватися чи ображатися - немає на що. Все закономірно. Є лише сподівання що-небудь владнати. Чи щоб хоч найближчим часом усе стало зрозуміліше. Буде серпень. І не лише він.

Доки писала попередній допис, він зателефонував. З іншого номера. Хтозна, коли вдасться зустрітися. Так віриться, що все це зможеться пережити, що все розрулиться, що то просто дурний "збій у програмі". Крізь вікно тим часом просочується прохолодним вітерцем липнева ніч. Треба поспати. Відпочити. Далі буде.

Сьогодні понаписували дуже багато щодо рівності та різності - всі, хто тільки вмів писати. Ввечері, на самоті дивлячись на захід сонця (дивного кольору малинового варення), ловила думки, які ластівками ширяли за вікном. Так от. У кожній людині багато чого намішано. Іноді такого кричущо суперечливого, що й не чекаєш. І розібратися в собі - ось складна робота. Бо майже не знайдеш однозначних. Суперпрофесіонал - нестерпний у спілкуванні. Відповідальний на роботі, викликає захват у колег - незібраний з друзями. Сміливець і герой в одному - нікчемний і нерішучий в іншому. Надійний і сильний раптом ламається чи підставляє підніжку у критичній ситуації. Таке не завжди передбачиш і поясниш "чому". Скільки "людей" живе в одному. І як мало хто розібрався сам зі всим своїм "народом"...

Захотілося повернутися. Знову щось писатиму і тут, коли знаходитиму час.
Хоч як дивно, іноді я мала ностальгію за 2014-м роком. Дивно справді. Та ось деякі життєві події вийшли на коло. На дивне коло. Відчуття дежавю. Хай буде під шумок і повернення сюди.

Тиждень тому була на концерті Вахтанга Кікабідзе в Києві. Знову переслуховую деякі пісні. Мало є людей з такою мудрістю та глибиною. Якось треба знайти змогу поїхати до Грузії. Але це все поки що у мріях. Зараз хочеться спокою. Та де ж його взяти.

Пішла у нібито-відпустку. Навіть телефон цілодобововолонтерський віддала-передоручила. Побачу, що з того вийде. Тайм-аути потрібні. Тільки б не завалити все. І щоб надійні люди тебе підміняли. Побачимо, отже... Втомилася відповідати, що ні на моря, ні в Карпати не їду. Я ж іще - у складі батальйону тероборони. Де тренування краще не пропускати.