Дитя Чорнобиля

Знову пробую виходити в люди. Навіть вдається. Минулі вихідні. Повернулася до своїх. Грандіозні навчання територіальної оборони. Доба під відкритим небом. Повернення додому. Сьорбнути кави й перевдягнутися. І піти проводити засідання літературно-мистецького об'єднання (яке минулого місяця пропустила, передовіривши провести іншій людині) через свій як фізичний, так і психологічний стан. Дозріла кілька тижнів тому - до того, щоб почати психотерапію. Бо без того, відчула, вже ніяк. Сьогодні щось накрило. Добряче. І таке враження, що відкат назад. Крім усього іншого, ще й часті думки:"Ага, на чужому нещасті (чи переступивши через іншого) своє щастя побудуєш, дуже вдало". У людини - саме мімімі, підйом, схвальні відгуки звідусіль. На сторінку не заходжу (але знаю і відчуваю). І совість там, певно, не шкребе. І водночас так хочеться думати, що все це - до пори, до часу. Сумбур у голові й тяжко. П'ятниця (вечір) принесла ну якусь особливу "легкість". Тільки б у безсонну ніч не перейшло.

Щось у цьому є. У магії купальських днів-вечорів-ночей, вірте-не-вірте.
Зателефонував у п'ятницю і сказав, що хоче бачити. Заживає після чергового поранення, невірний, вскочив у халепу. Халепу розгрібати доведеться довго. Накрутив, звісно. Але. Захотів мене бачити. Так, жалкує про деякі речі. Так, дечого не мав би мені казати - не ті слова і не тоді вирвалися. Я десь можу зрозуміти. Хоч і не все. Але. Прийшла. Вечір повільно плавився. І мені було затишно. Нам, сподіваюся. Кілька разів повторював, що не хоче образити. А я роздивлялася, що змінилося за мою відсутність у домі. Не могла не побачити гарного залізного коня. Мотоцикл. Прямо закохалася в гарну техніку. Пообіцяв покатати. Але пізніше. Що ж, почекаю. Траси хочеться. Нічної - дуже. Вітру.
Нині знову робочий тиждень. Ми окремо, по своїх домівках. Так хочеться не згаяти це літо. Взяти з нього максимум. Іще трохи до відпустки.
Думаю знову про дім, стиглі вишні за вікном, які для нього обривала, про байк, про ночі. Пригод хочеться. Відчуття, що живеш.

Кочує мій номер мобільного...Хто вже тільки не телефонував. Хворію, не можу дозволити собі тієї активності, яка була досі. І тут телефонує чоловік, який просить за свого вихованця. Вихованець - в АТО. Тих речей, що просить, немає. Але, кажу, будуть, пізніше, щойно замовили, чекаємо, коли одержимо те замовлення. Чоловік дуже просив. Потім каже:"Я сувенірною продукцією займаюся. Приїду - подарую Вам гарну шкатулку, щоб Ви мені більше уваги приділили". Ох, починається. Ну не можна ж мене купити. І якщо чогось просто зараз немає - то цього немає. Для всіх. Мені ж не шкода. Всім допомагаю однаково. "Не треба, - кажу, - мені нічого. Буде. Пізніше". Пізніше.

Добре, що ще є люди в Росії, з якими я можу спілкуватися. Правда, іноді від них чуєш такі маразматичні новини, від яких водночас смішно, сумно і страшно. Навіть не віриш спочатку, що таке буває. Ось і недавно. Є пісня (старенька вже), написана українцем-емігрантом Андрієм Федечком - "Осінь панує". Цікаво, що її тепер вирішили переспівати Шевчук і Бутусов https://www.youtube.com/watch?v=1mnIhupgQoA . Пісня звичайна, про українське село та осінню депресію, від імені собаки, який і споглядає осінню картинку. "Крапає дощ, осінь панує. На шиї ланцюг, перевернута миска...". Музичному твору років 10. Але. Дехто зміг побачити у "підтексті" пісні й Америку, і Майдан..."Ти подивись, що твориться в коментарях", - пишуть мені з Росії. "Ныне украинская мова - символ всего Антироссийского. Низвержение русского языка - суть всей нынешней политики Запада, точнее, его элиты. Снизить влияние русского языка, заменить его суррогатами, которые будут подчинены англоязычной культуре, а соответственно образу мысли и жизни, выраженном в непрерывном меркантилизме и культе потребления новых рабов - вот сверхзадача паразитического слоя населения Земли, стоящего ныне у финансовых рычагов экономики.
Непонимание языка символов не делает чести людям, причисляющим себя к русской, к российской культуре. Пение на мове не ведет к примирению, а подливает масла в огонь западенского национализма сейчас и добавляет силы натиску Запада на Россию." "А смысл двойной, как мне кажется.перевернутая миска - каска Хозяин с соседом - США и Россия Забыл принести поесть - народу жрать нечего Кот и мыши на чердаке - Порошенко и ЛНР, ДНР во власти
Квочка - Европа. Сверкнуло, громыхнула - война. Осень царит - депрессия". Посміюсь, поплююсь, зітхну - і життя йде далі. До речі, днями почула переспів пісні "Тринадцята рана" (КиШ) - переспів від того самого автора, але, здається, навіть кращий за оригінал. У пісні стала ще глибша і ширша душа, і українська вимова у "переспівника" краща, що не кажи, - "друге життя" твору. Фолк-моменти - теж супер. Кількахвилинний відпочинок від всього дурного.

9 травня зранку мене розбудили дзвінком. Після вчорашнього дня зі 101-м завданням почувалася ніби випивши півлітри без закуски - сама. Полежати б. Але треба терміново зустрітися з бійцем, який уже завтра їде і якому потрібний спальник. Зустрітися, віддати. Яке там святкування, треба збирати уламки себе докупи.
Учора. Учора було те, що змусило замислитися про таке...Після т і є ї війни на паради відбирали гарних, високих - для урочистостей такі були потрібні дуже, а куці, дефектні могли не пройти "кастинг", хоч у боях і сто ворогів знищили...Було, було...Багато чого неофіційного, негарного, непідхожого, того, що лишали в тіні, не виводячи на сцену й паради. Будуть такі й тепер, мабуть? Не хотілося б, щоб так. Та тут не лише про солдатів. У військових - дружини, родини, які на них чекають. Гарна картинка зустрічі. Деякі родини військових - з головою у волонтерстві. Та то - деякі. Є й тіньові сторони. Гарна нафарбована дружина береже себе, чекає на героя. І замудохана побутом волонтерка, у якої розривається телефон, якій немає часу поспати, не те що губи нафарбувати. І їй:"Допоможи, допоможи, дай, підтримай, розрули". 24 години на добу, 7 днів на тиждень. У неї списки амуніції та ліків, у неї списки поранених і загиблих...У неї і свій список ліків, які вона собі купить в останню чергу. Чи не купить взагалі. Її не підтримає ніякий чоловік. До неї, саме до-неї - ніхто не повернеться. Наприкінці війни вона буде зовсім розбита і втомлена. Нефотогенічна. Можливо, куца, з неправильними рисами обличчя. Можливо - таємно закохана у когось із бійців, який кохає лише свою дружину і мріє повернутися до своєї родини. Що ж, не в усіх складеться, будьмо реалістами. Він ніколи не подивиться на неї як на жінку, але вона будь-що длпомагатиме йому та його побратимам.
Й інша картинка. Дружина-переселенка, чоловік - воює. Подружжя разом підходить до його побратимів. Він світиться, з гордістю представляє дружину, побратими усміхаються. "Парни! Когда вы уже освободите мой город?! - з інтонацією капризульки запитує вона. - Я уже домой быстрее хочу!". Дивно, невже нікому з хлопців не спадає на думку - хоча б на думку, не вголос! - "а ти домоможи нам, поїдь з нами, набої попіднось, в окопах поплазуй, кашу повари - дивись, і швидше перемога настане!" ? Але ні, покірно схиляють голови перед кістлявими ніжками на високих підборах.
...По допомогу з амуніцією він звернувся недавно. З передка, де заріс, ніби трохи здичавівши. Давно-давно його не бачила. Почуття до нього досі живі, як з'ясувалося. Знайшла як передати посилки усім хлопцям з інших батальйонів. А йому...Хто їде у той бік найближчим часом? Зверталася до різних волонтерських спільнот, щоб швиденько через них передати. Але всі - після свят. Чекати тижні два. І ось відповідь. Від людини, в якої я, можна сказати, вчилася волонтерства, зачитувалася її записами в Інтернеті. Ми робили одну справу, але були в паралельних світах, не перетиналися. І тут нагода познайомитися. Їхати - цього дня, до такої-то години...Дорога лише в один кінець - дві години. Але це шанс передати швидше. Вони збирають багато пакунків у машину...Після й без того складного дня витримала довгу, дещо заплутану, дорогу. Зустрілася, передала. Не сказала, що вважаю своїм вчителем. Про це - напишу. Іншого разу. Окремо. Набирала його номер, але щось там вічно зі зв'язком. Плюс це ж розвідка...Ну нічого. Відомі - батальйон, ім'я, прізвище, позивний, приблизне місце дислокації. Знайдуть. Додому повернулася - змучена, але з думкою - "зробила, виконала". Якоюсь мірою це вже процес заради процесу. І ще. Мене й досі женуть-підганяють - почуття. Хоч мені він ніколи не передасть вітання з фронту на телекамеру, про мене навряд чи скаже десь публічно. Та й не заради цього я все це роблю. Бути в тіні - це по-своєму гарно. Не всім збагнути.

Сьогодні - половинка вихідного. Видерла буквально собі годинки на шопінг - бо вже елементарно ходити не маю в чому, а на крамниці теж - дивно - часу не маю. Завтра теж справи, навчання... Те, чим дихаю, пишу ще тут https://www.facebook.com/koordcentr.brovary . Також долучитися до доброї справи можна тут https://www.facebook.com/absentmindedbeggar/photos/a.1532781586944095.1073741828.1532764273612493/1596262073929379/?type=1

Про благодійний ярмарок у Броварах. Ідею запозичили з Києва, де такий ярмарок-пікнік провели на Пейзажній алеї. Подумали: а чому б нам не спробувати? Було багато вагань, побоювань, але - готувалися. Стислі терміни. На підготовку не мали навіть тижня. Не дуже вірили в успіх, але інших шляхів поповнення майже порожньої скарбнички допомоги військовим - не бачили. Телефонували, писали в інтернеті, роздавали листівки. Запрошували підприємців, рестораторів, кухарів, звичайних любителів готувати смакоту або власноруч створювати сувеніри. Паралельно готували машину на Схід... Запрошувала хлопців, які перебувають тут...
Ярмарок перевершив очікування. Розпродали майже всі сувеніри та смакоту. Допомагати в організації ярмарку та спілкуватися з громадянами прийшли Микола Смірнов, Євген Махревич (11 батальйон), Володимир Кузнецов (25 батальйон). Не віриться, що дехто з них за кілька днів може знову від`їхати...
Був кумедний випадок. Повз нас проходила сім`я. Батько, який ніс велосипед своєї дитини, сама дитина, і мама. Батько сказав нам, що тут біля ярмарку вештається гнида з колорадською стрічкою. Ми, не вірячи своїм очам, роззирнулися. Справді, неподалік сиділи дві особи бомжуватого вигляду, в однієї з цих осіб була пов`язана на грудях георгіївська стрічка. Коля і Женя пішли до цих "тіл". Женя різким рухом зірвав із "тіла" стрічку, щось різко сказав і кинув стрічку у смітник. Цікаво, що ті особи не опиралися і не обурювалися. Ми дивувалися потім, що такі камікадзе є у нашому місті.
Загалом день був позитивний, золотоосінній - з погодою надзвичайно пощастило!
Ярмарок завершився. Ми зсунули столи та просто на площі почали рахували гроші з усіх скиньок. Люди з подивом дивилися на нас. Вторгували - ніхто не чекав - 26,5 тисяч гривень! Це перемога. Скільки всього тепер купимо для хлопців!
По офіційній частині - найвеселіше. На зсунутих столах, просто на центральному майдані - майдані Свободи - ми розпочали пікнік, запросивши всіх, хто міг та хотів залишитися. За знайомство і співпрацю. Тепер перехожі дивилися на нас з іще більшим подивом. Такого не було ще ніколи в історії міста. Усе буває вперше. Як я зауважила - влаштували Майдан у найкращому розумінні цього слова. Весело й душевно. Втома і задоволення.
Ярмарок приїжджав знімати телеканал БТБ. Брали коментар в мене, а потім я спрямувала журналістку до Миколи. Загалом хороший репортаж удався. Відео буде пізніше.

Зранку шукаємо картонні коробки. Пакуємо і перепаковуємо посилки. Запитали в одному магазині, в іншому. Але щось не дуже вдалий день, бо нам дали небагато і не дуже великі, - що ж, інших немає. Усім пояснюємо, для чого ці коробки. Вирішили зайти до супермаркету АТБ - великий магазин, точно щось має бути. Зі спілкування з охоронцем і адміністратом з'ясували, що коробок вони не дають. Залишають собі. Потім здають їх на вагу. Справді, це ж важливіше, коли війна.

А мій коханий завтра одружується. До речі, мене сьогодні запитали, чи буду я на розписі.
Моє життя давно схоже на пекельний цирк.
...Ось передача. Про війну говорять у другій частині ефіру https://www.youtube.com/watch?v=OMtuc4dLBtY&feature=youtube_gdata&utm_medium=twitter&utm_source=twitterfeed

Вигребли все. Стратегічний запас коштів витратили на тепловізор; віддаємо останні броніки. За щось треба купувати нові. Запал людей щодо пожертв спадає. Коштів - катастрофа як бракує.
Як я живу? - щодня приблизно однаково. У мене є Коханець. Такий маленький, чорний. Живу з ним. Вислуховую через нього прохання, пропозиції, запитання, іноді - претензії та невдоволення. Так постійно. Допомога дуже потрібна. Ну ви зрозуміли.