День Незалежності
24/8/14 20:05![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
homo_feriensЦього року День Незалежності я відзначала, як ніколи, бурхливо. Святкувати почала о 6 ранку, коли й прокинулася.
Виспатися хотілося страшенно, - але переборола всі можливі сили тяжіння. Так рано прокинулася, щоб встигнути зустрітися у госпіталі з іншими волонтерами, а потім усім разом їхати на парад на майдані Незалежності. Планувалося, що поранені, які не підтримують проведення параду й готові висловити свою позицію, вийдуть (хто може йти) у центр Києва. Або ж - щоб, як мінімум, нагадати про своє існування. Погодилися бійці з госпіталів із Києва й Ірпеня. Звісно, не всі, хто заявляв про готовність поїхати, зрештою поїхав до місця призначення. Дехто змінював свою думку. Власне, кожну думку - врахували.
Микола теж у розмові зі мною заявляв про готовність вийти на цей парад. Проте вчора були ще деякі сумні події. 9 днів по "Баті" 11 батальйону та похорон загиблого на війні Міхнюка. На 9 днів деякі бійці відпросилися з палат. Можна здогадатися, що повернулися звідти стомлені й морально виснажені. На мої дзвінки Коля не відповідав. Тепер мені здається: добре, що він не поїхав туди - натовп, тиснява, гуркіт, яскраве сонце... Для себе вирішила: хоч там як, - поїду...
Чотирьох поранених на візках завантажили до бусика, ще один хлопець із перев'язаним оком - ходити міг. Бусик супроводжував також легковий автомобіль із волотерами. До слова, для того, аби бійців, які залишили палати, не визнали дезертирами чи ще якими злісними порушниками, волонтерам довелося домогтися відповідного дозволу від Міноборони, а також дозволу на проїзд бусика вулицями, які перекрили для проїзду транспорту. Не все пройшло легко. Зупиняли-не-пускали даїшники й інші підрозділи міліції. Були суперечки, дзвінки заступнику міністра оборони...Припаркуватися і вивантажитися вдалося на Європейській. Потім не без пригод - до Майдану. Там приєдналися ірпінські. Розштовхуючи натовп, вдалося розчистити бійцям дорогу, аби вони могли стати у перший ряд. Нелегко було тим, хто на милицях. Та річ навіть не у тім. Для героїв були підготовані окремі місця...Але на ці місця вони не пройшли...От не домовилися між собою два міністерства, кого куди пускати. Пізніше пораненим принесли стільці - принесли звідти, де ці бійці й мали на них по праву сидіти...Далі все тривало більш-менш нормально.
Коли грав гімн, усі люди навколо мене плакали, дехто просто ридав. Удруге плакали під час хвилини мовчання за загиблими під уривок із "Плине кача". Крім того, промова президента Порошенка і власне парад. Основна частина дійства тривала порівняно недовго. Бійцям час було вже перепочити, повернутися до госпіталів...
Ідучи до Європейської площі, постійно кричали, аби зробили коридор. Далі люди вже самі розступалися, тоді почали аплодувати, хтось дарував бійцям квіти, хтось підходив подякувати, а хтось давав просто в руки волонтерам гроші...Дійшовши до "парковки", з'ясували, що одного пораненного на візку десь "загубили". Він повертався останній, його оточили журналісти, підійшов поспілкуватися і Порошенко. Волонтери зітхали, що краще б він підійшов тоді, коли нас не пропускали...Боєць затримувався й далі. Зустрів маму. Хотів залишитися погуляти з нею. Та, на жаль, це було неможливо: тих, кого забрали з госпіталя, треба було повернути суворо в тому самому складі, що й забирали. А з рідними можна зустрітися й на території лікарні. Перед завантаженням до бусика героїв ще трохи порозпитували журналісти й перехожі. Загалом герої, схоже, були задоволені - хоч би тим, що вдалося трохи розвіятися поза медзакладом.
Я, правду сказати, притомилася, але мала ще дуже багато справ. Удома передала необхідну інформацію про одного переселенця, який пішов воювали й потребує спорядження. Прийняла один схвильований дзвінок щодо доставки однієї з посилок на передову. Прочитала привітання зі святом. Що цікаво, з Росії. Вирішила трохи перепочити, або й подрімати. Голова вже боліла-тріщала. Щойно заплющила очі - телефонують. Хоч і вихідний, і свято, запитують, чи можна передати посилку солдату. "Звісно, можна, звісно, зараз підійду до офісу". Відпочинок знову відкладається.
Поки чекала на тих, хто підвозив посилки, прийняла ще один дзвінок. Це була пропозиція допомоги. Підійшов Роман. Ми провели зустріч. Ця пропозиція нам здалася неймовірною з певних причин, але час покаже, що і як. Далі проговорили ще кілька робочих моментів. І плани на завтра. Завтра вітатимемо з ювілеєм нашого добровольця, який, можна сказати, з-за святкового столу, поїде захищати нас. Найголовніший подарунок - спорядження - ми вже підготували.
Ось так і промайнув День Незалежності України.
P.S. https://www.youtube.com/watch?v=YLfQH1Pw8a0
Виспатися хотілося страшенно, - але переборола всі можливі сили тяжіння. Так рано прокинулася, щоб встигнути зустрітися у госпіталі з іншими волонтерами, а потім усім разом їхати на парад на майдані Незалежності. Планувалося, що поранені, які не підтримують проведення параду й готові висловити свою позицію, вийдуть (хто може йти) у центр Києва. Або ж - щоб, як мінімум, нагадати про своє існування. Погодилися бійці з госпіталів із Києва й Ірпеня. Звісно, не всі, хто заявляв про готовність поїхати, зрештою поїхав до місця призначення. Дехто змінював свою думку. Власне, кожну думку - врахували.
Микола теж у розмові зі мною заявляв про готовність вийти на цей парад. Проте вчора були ще деякі сумні події. 9 днів по "Баті" 11 батальйону та похорон загиблого на війні Міхнюка. На 9 днів деякі бійці відпросилися з палат. Можна здогадатися, що повернулися звідти стомлені й морально виснажені. На мої дзвінки Коля не відповідав. Тепер мені здається: добре, що він не поїхав туди - натовп, тиснява, гуркіт, яскраве сонце... Для себе вирішила: хоч там як, - поїду...
Чотирьох поранених на візках завантажили до бусика, ще один хлопець із перев'язаним оком - ходити міг. Бусик супроводжував також легковий автомобіль із волотерами. До слова, для того, аби бійців, які залишили палати, не визнали дезертирами чи ще якими злісними порушниками, волонтерам довелося домогтися відповідного дозволу від Міноборони, а також дозволу на проїзд бусика вулицями, які перекрили для проїзду транспорту. Не все пройшло легко. Зупиняли-не-пускали даїшники й інші підрозділи міліції. Були суперечки, дзвінки заступнику міністра оборони...Припаркуватися і вивантажитися вдалося на Європейській. Потім не без пригод - до Майдану. Там приєдналися ірпінські. Розштовхуючи натовп, вдалося розчистити бійцям дорогу, аби вони могли стати у перший ряд. Нелегко було тим, хто на милицях. Та річ навіть не у тім. Для героїв були підготовані окремі місця...Але на ці місця вони не пройшли...От не домовилися між собою два міністерства, кого куди пускати. Пізніше пораненим принесли стільці - принесли звідти, де ці бійці й мали на них по праву сидіти...Далі все тривало більш-менш нормально.
Коли грав гімн, усі люди навколо мене плакали, дехто просто ридав. Удруге плакали під час хвилини мовчання за загиблими під уривок із "Плине кача". Крім того, промова президента Порошенка і власне парад. Основна частина дійства тривала порівняно недовго. Бійцям час було вже перепочити, повернутися до госпіталів...
Ідучи до Європейської площі, постійно кричали, аби зробили коридор. Далі люди вже самі розступалися, тоді почали аплодувати, хтось дарував бійцям квіти, хтось підходив подякувати, а хтось давав просто в руки волонтерам гроші...Дійшовши до "парковки", з'ясували, що одного пораненного на візку десь "загубили". Він повертався останній, його оточили журналісти, підійшов поспілкуватися і Порошенко. Волонтери зітхали, що краще б він підійшов тоді, коли нас не пропускали...Боєць затримувався й далі. Зустрів маму. Хотів залишитися погуляти з нею. Та, на жаль, це було неможливо: тих, кого забрали з госпіталя, треба було повернути суворо в тому самому складі, що й забирали. А з рідними можна зустрітися й на території лікарні. Перед завантаженням до бусика героїв ще трохи порозпитували журналісти й перехожі. Загалом герої, схоже, були задоволені - хоч би тим, що вдалося трохи розвіятися поза медзакладом.
Я, правду сказати, притомилася, але мала ще дуже багато справ. Удома передала необхідну інформацію про одного переселенця, який пішов воювали й потребує спорядження. Прийняла один схвильований дзвінок щодо доставки однієї з посилок на передову. Прочитала привітання зі святом. Що цікаво, з Росії. Вирішила трохи перепочити, або й подрімати. Голова вже боліла-тріщала. Щойно заплющила очі - телефонують. Хоч і вихідний, і свято, запитують, чи можна передати посилку солдату. "Звісно, можна, звісно, зараз підійду до офісу". Відпочинок знову відкладається.
Поки чекала на тих, хто підвозив посилки, прийняла ще один дзвінок. Це була пропозиція допомоги. Підійшов Роман. Ми провели зустріч. Ця пропозиція нам здалася неймовірною з певних причин, але час покаже, що і як. Далі проговорили ще кілька робочих моментів. І плани на завтра. Завтра вітатимемо з ювілеєм нашого добровольця, який, можна сказати, з-за святкового столу, поїде захищати нас. Найголовніший подарунок - спорядження - ми вже підготували.
Ось так і промайнув День Незалежності України.
P.S. https://www.youtube.com/watch?v=YLfQH1Pw8a0
Tags: