Дитя Чорнобиля

Осінь барилася з опалювальним сезоном. Обдавала то холодом, то жаром. І ще один акорд - вдалося захворіти. Єдиний плюс такого стану - можна багато думати й багато читати. І від людей подалі. Бо дуже складно зараз спілкуватися. Особливо, як хтось нав'язується. Не такою уявлялася ця осінь, не такою. Та іншої - немає.

Це вже день третій страшенно душно. Особливо в місті, де відрізки з максимумом асфальту й машин. Раніше теж ходила там само, але ж так нестерпно не було. Здається, повітря вологе й густе, затримує тяжкість і нехороші запахи. Поміряла тиск - та без особливих відхилень. Отже, це все ж погоді слід припинити скакати. Але все це не означає, що я лежу собі днями. Ні, справ купа, але - через силу. Лиш вечірня прохолода - якесь полегшення.

Усе відбувається а-ля "Хочеш розсмішити Бога - розкажи про свої плани". Я так налаштувалася на вихідний на Покрову. Думала трохи погуляти, взяти участь в урочистостях, можливо, сходити до церкви, поїхати в гості до однієї військової частини. Уже навіть придумала, який одяг на мені буде...Натомість: температура, лежу пластом, часто засинаю, та зі сну постійно виривають двзінки то на один, то на інший телефон. Питання частково вдається вирішувати у телефонному режимі. Частково. Дуже шкода. Та є як є. Треба було берегти себе. Хоч трохи. Така Покрова...

Йдеться про здоров'я бійця. Ніяк не можемо зібрати 22 тисячі...А йдеться про операцію з відновлення функціональності руки. Час іде - й працює проти нас, адже зволікання тут зменшують шанси на хороший результат.
Він уже теж почувається зневіреним. Його картка: Приватбанк 5168 7572 7602 6608 Сичов Віталій - якщо хтось має змогу допомогти.

Микола поки що готується до виїзду - в "Десні". Передали туди утеплені берці - на пробу, на розношування, чи варто такі брати. А ще якось, до того, як поїхати до "Десни", обурювався. Обурювався - однопартійцями. Тими, які депутати - особливо. Називав прізвища. Як вони "воюють", як "звільняють" давно звільнені міста...Як йому важко слухати Тягнибока, який розповідає про війну. Зрозуміло: Коля справжній воїн, піарячись на славі яких до влади прийдуть інші...Не знаю, чим тут зможу допомогти. Хіба що доноситиму правду.
Тим часом постійно звертаються хлопці з військової частини у Семиполках. Одні вже знають, що незабаром поїдуть воювати, інші - в невизначеності, хтось там служить уже 7 місяців, але чи їхатиме кудись звідти - не знає. Ми говоримо, що забезпечуємо найперше тих, які - на війну. Проте хлопці постійно жаліються, що навіть просто спати у частині - прохолодно, часом здається, що у приміщенні холодніше, ніж надворі. Теплим спальникам радіють найбільше. І знову говорять про сумний стан у частині. На жаль, ми не можемо допомогти ще й на ремонт абощо, тут у зоні бойових дій усіх забезпечити - катастрофа...Але знаємо про ситуацію, знаємо...Я навіть знаю, що один із призовників збирав кошти на свою картку, аби спільними зусиллями хоч вікна у військовій частині поміняти...Та спочатку - розібратися з війною.
Сестра контуженого бійця, який тепер у госпіталі, телефонує, запитує, коли знову піде машина - вона назбирає речей, поговорить із підприємцями. Про потреби. Як завжди. Теплі спальники, теплі рукавиці, тепла білизна, шкарпетки, шапки, дощовики...Теплу форму так і не дали. Теплі штани, бушлати, або ж - теплі комбінезони. Завжди просять: тактичні окуляри, тактичні рукавички, наколінники, налокітники, каремати й "піджопники", зимові балаклави.

Зранку дзвонить у двері офісу жіночка - принесла передати посилку солдату. Поряд із нею, трохи далі, стоїть якийсь чоловік. Придивилася - це Микола. "А ти до кого?"- запитую. "А ти як думаєш?" - цілує, пригортає, запитує, як почуваюся. Насправді прийшов на інтерв'ю для місцевих журналістів. Поки чекали - попили кави. Я колись думала, що вже більше ніколи не зварю йому кави. Тепер - знову як у старі добрі. Тільки він - з обручкою.
Звикаю до теперішньої асиметрії його обличчя. Шраму на скроні майже не видно. Заростає волоссям. Погладила його такий милий їжачок. Руку розробляє, поки що все далеко не ідеально. Цікаво: я вчора провалялася вдома з температурою, а сьогодні так рвалася на роботу, бо мала кілька зустрічей, хоч і могла в крайньому разі передоручити їх комусь. Не прийшла б сьогодні - не зустрілися б. Він дуже хоче повернутися на фронт. Як це буде - наразі не відомо. Йому ще медкомісію пройти. Екіпіруватися. Тоді чекати на відправку в "Десні". Проте можна буде поїхати швидше - з волонтерами. Пізніше на інтерв'ю підійшов ще один герой із того ж батальйону. Він дуже застудив нирки. Тепер лікується. Пішли розмовляти з журналістами. Я ж відчуваю, що робочий день до кінця не витримаю, але з'явилася в офісі - недарма.

Після насиченого вчора - сьогодні вже ледь прокинулася. Найдивніше: цими днями якимось дивом знайшла час на візит до косметолога. Вона мені тихенько сказала, що я, стаючи старшою, кращаю, що в мене навіть вираз обличчя змінився, погляд, і це не комплімент, а констатація факту. Я дуже здивувалася і відказала, що все це дивно, бо я насправді страшенно змучена.
Дивуюся сама собі, що такого бачать люди, у той час, коли вже подумую про можливі діагнози, які озвучувати не хочу. Щодня думаю:"Тільки б не...Бо й так нікому не потрібна, а тоді й зовсім". Сьогодні мала неприємне здивування (по волонтерській роботі), завтра знову вирішувати проблеми. Пів дня вдома знесилена. Пішла кров з носу.
Йшли вулицею з мамою - навантажені пакетами. Боковим зором бачу якогось солдата у формі. Стараюся придивитися - раптом знайомий. А він іде - і вже збоку й позаду, йде в інший бік. Микола. Сам. Не побачив. Мама нічого не зауважила. Мене ж від усвідомлення як жаром обсипало. Таким сильним, як це було на Майдані, коли підходила до передової, де все палало. Вдома прилягла - геть без сил.

Сьогодні був день скарг. Приходили, телефонували - родичі. Мати-вдова з села, яка вже раніше зверталася: двох синів забрали. Вони ще на полігоні, та вже похворіли, висока температура. Одного ніби відпустять додому приїхати...Організовуємо для них бушлати. Ліки треба. Приходила родичка одного добровольця з батальйону, куди ми буквально щойно машину посилали. Його рідні якось і не знали, що ми збираємо і возимо. То передавали аж через вишгородських активістів. Тепер знатимуть. Хлопець там кухарем. Кілька місяців. На ротації ще не був. Але слава про кухаря, який дуже добре готує для солдатів, уже розлетілася далеко. То він, коли приходить машина з нашого міста, біжить зустрічати, і хочеться ж, щоб недарма. Тепер знатимуть родичі, передаватимуть персональні посилки для нього через нас. Ми тим часом купуємо теплу білизну та шукаємо каски "не за всі гроші". Місцеві ж бабусі допомагають, організувавши "батальйон пенсіонерів" - в'яжуть шкарпетки й балаклави.

Жива. Живу. Хоч слухавку беру та розмовляю сьогодні лише у справах. А їх багато.
Половинка неділі пішла на розмови з тими, хто хоче допомогти, хто планує принести допомогу, забирання її в тих, хто вже зараз готовий її віддати, також поїздила разом з іншими хлопцями-волонтерами містом, нашими точками - крамницями, кав'ярнями, де ми поставили скриньки для збору допомоги військовим. Каски, які були загубилися при перевезенні з Європи до нас, і з якими я була попрощалася подумки, - знайшлися. Але тепер їх треба оплатити. 14 штук, по 80 євро кожна... Кошти потрібні. І скільки всього ще потрібно...
А мій коханий одружився. Вона приїхала тепер сюди. Заручився ще минулої осені. Але й після заручин були спалахи зі мною. А я? Чому я, все знаючи...Та тому що рвало від почуттів і тієї небаченої близькості. Багато що раціонально пояснити неможливо. Занадто багато спільного було (і є?), чи що. Та він зробив свій вибір. Він вирішив. Дуже сподіваюся, що не помилився. Весілля у госпіталі ще й зазняло телебачення. Вона - російськомовна блондинка з Донецька, з суто донбаською вимовою "ге", дуже вимоглива до подарунків і сувенірів. А я відходжу. Відступаю. Йому - кращає, він так само рветься на фронт, одержимий ідеєю повернутися. В особистому, як видно, щасливий. Постараюся зникнути. Свою місію виконала. Усе, що могла, зробила. А тепер... Є ще багато полів для діяльності.
Того ж дня змінила зачіску. Хотіла спочатку взагалі "під нуль", чи - майже "під нуль", а потім відчула, що ще трохи не готова. Вийшло дещо інакше. Уже дехто навіть встиг сказати, як мені з цією зачіскою добре. Знали б, що вона символізує для мене. Хоч кому яке до того діло. Мені головне лише позбутися тяжких снів. І далі, далі, далі...

Ось іще два репортажі про те, як Микола Смірнов провів зустріч на високому рівні:
1 http://fakty.ictv.ua/ua/index/view-media/id/67088/album/144?play=1
2 http://sobytiya.tv/stories/9220/
( Read more... )