Дитя Чорнобиля

Хай у душІ завжди буде музика.
І у дУші теж.

Самоекскурсія місцями, де давно не була. Закутками, де стільки змінилося. Горобина нагадує, що до осені - ще трішки. Береза відчайдушно росте на краю даху старого будинку, що руйнується, - хоче жити. З шаленої спеки вигулькують чудернацькі мурали. А іноді - будиночок. Так от де живе цей мультяшний герой. А потім, після годинного тиняння розпеченими вулицями, тебе виводить-виносить раптом до глибокого синього Чорного моря, яке намалював африканець. І дихати стає зовсім легко.
( Read more... )

Тиждень тому була на концерті Вахтанга Кікабідзе в Києві. Знову переслуховую деякі пісні. Мало є людей з такою мудрістю та глибиною. Якось треба знайти змогу поїхати до Грузії. Але це все поки що у мріях. Зараз хочеться спокою. Та де ж його взяти.

Листопад. Вечір. Київ. На Майдані Незалежності з дві тисячі людей на невеликому "п'ятачку". Студенти, громадські активісти, журналісти. Нікого з лідерів партій. Якщо є хтось із депутатів, то одиниці. Невизначеність. Але розходитися ніхто не збирається. Час від часу сіється гидкий холодний дощ. Неподалік стели - флаєри, які закликають прийти на мітинг на підтримку асоціації. Кожен може долучитися - взяти пачку флаєрів і пороздавати сусідам або звичайним перехожим на вулиці. Зустрічаю депутата від свого округу Павла Різаненка та кількох броварчан. Трохи спілкуємося, намотуючи кілька кіл цим - поки що - мікромайданом. Беремо по пачці флаєрів та їдемо на станцію метро "Лісова". Там розділяємося, стаємо на різних виходах і роздаємо людям в руки. Цікаво, думалося тоді, що переважна більшість не зауважує, що одержує листівку з рук депутата. Хоч, здається, більшості байдуже: що вони одержують, від кого, що там написано..Поспішають додому: зігрітися, повечеряти, лягти спати. "Як же нас мало, - з'являється думка. - І що далі?.." Руки й ноги починають мерзнути. Що пізніший вечір, то більше людей на підпитку проходить повз. Дехто поривається взяти в мене відразу кількадесят флаєрів, щоб швидше роздалися. Думають, що це мені платять - ну, залежно від кількості розданих папірців. Із сумом констатую для себе, що ніхто не повірить мені, що я після робочого дня пізнього холодного вечора зі своєї ініціативи витрачаю час. Руки й ноги замерзають остаточно. Все, що мала, роздала. Хотілося вірити, що недарма. Із невизначеним настроєм їду додому. Незабаром - рік із того вечора.

Микола зателефонував. Завтра похорон їхнього комбата, "Баті". Там наче організовують транспорт, то він хоче поїхати, попрощатися. А ще Коля дав мій телефон волонтерам, які організовують акцію (вже другу) проти параду на Майдані. Я розповіла, що в п'ятницю вже була на такій акції - просто ще не встигла йому сказати. Мені зателефонують, детальніше скажуть, як там і що. Поранені у госпіталі самі хотіли організувати протест, а тоді дізналися, що вже є глобальніша ідея. Ті, хто можуть ходити, планують вийти на акцію. (Власне, я всіх, хто каже про підтримку параду, скеровую до госпіталя, - але ж не підуть). Микола тримається. Відвідувати його можна, - аби після тих візитів щось вирішувалося на краще.

День сьогодні - суцільний сміх і гріх.
Спочатку - благодійний ярмарок "Нові однокласники", кошти від якого підуть школярам - дітям переселенців і військових.
Потім - знову поїздка до лікарні. Зі мною - двоє броварських активістів, а на місці підійшли ще дві київські активістки. Цього разу спілкувалися надворі, в альтанці. Миколі ми принесли стільки морозива, що морозилка у палаті просто не зачинялася. Роздавали іншим пораненим, їхнім дітям, які прийшли провідати, медсестрі...Коля дуже просив саме білого. Ніяк не може ним наїстися. Я це пояснюю тим, що морозиво - з молочних продуктів, у яких - кальцій, а цього елемента потребують кістки, які зростаються.
Розповідав, як його поранили. Як їхав на броні. А потім уже отямився в лікарні. Вважає, що здав їх хтось зі своїх. Одужавши - це за 1,5 місяці - дуже хоче будь-що повернутися на фронт. Інша річ - що придатним для цього його навряд чи визнають. Війна змусила його багато що переосмилити. Більше цінувати життя. Запитала, чи не сниться ночами щось...Спочатку, вбивши когось, ніч не міг заснути - це було найтяжче...
Звісно, були й жарти та приколи. Щодо деяких - просто шкодую, що не знято на камеру!
З Броварів їхали вдвох із Романом, а з Андрієм, який мав приєднатися вже у Києві, трохи розминулися. Ми ще підходили, а Андрій уже спілкувався з Миколою надворі. Ми на кілька хвилин не встигли на історичну - не побоюся цього слова - подію. На території госпіталю раптом з'явився Олег Тягнибок (той, що лідер "Свободи"). Він прийшов провідати одного пораненого партійця, а тут - ще один, Микола. Ну й Андрій підходить. Тягнибок простягає руку для привітання - Андрій же демонстративно вітається й тисне руку першому не йому, а Миколі! За переказом, лідер політсили на лиці змінився. Як потім я казала, заливаючись сміхом: "Правильно! Хай знає, хто в нас справжні герої, а не шалтай-балтай!". Микола ж у Тягнибока серйозно розпитував, чому "Свобода" обіцяла забезпечити партійців, які воюють, усім необхідним, але в результаті його забезпечували зовсім інші люди. Лідер партії виправдовувався щось чи про недостатню координацію, чи то про ресурси.
Втім, головне, що знаходяться люди, які не кидають воїнів напризволяще.
Ще одним приколом була розповідь Миколи про те, як одного разу на фронті розстрілювали пакети зі сміттям. Ну, щось там привиділося, що в посадках - фігури сепарів. Потім з'ясували, що то пакети тріпочуть на вітрі...
До лікарні майже щодня приїжджають із концертами. Для розваги й підняття настрою це непогано. Але - в міру. Від криків у мікрофон та гри на ударних інструментах головний біль хворого може посилюватися до катастрофічного. Особливо часом дістають проповідники, волонтери-психологи й інші діячі. Бійцю б спокійно полежати, а він, зіщулившись від болю та прикидаючись, що спить - аби тільки пішли з палати - має вислуховувати якісь довгі розумування й проповіді... До речі, сьогодні був концерт - по ictv показували. Коля казав, що давав там якийсь коментар. Тільки щось не можу знайти в мережі цей репортаж.
Поїхали від Миколи з хорошим настроєм, хоч і стурбовані його станом. Наприкінці зустрічі він усе частіше тримався за хвору руку й видно було, що вже заморився. Хай більше відпочиває.

А тим часом. Той хлопець, якому я спочатку трохи переказувала на лікування після Майдану, який, не долікувавшись, поїхав нащось воювати, тепер в Києві. ( ... )

Коротко про сьогодні. Добре, що не поїхала і навіть не дивилася трансляцію Віча. Лише записи. Ну що ж, якщо "за 5 хвилин" міський голова буде й далі в такому репертуарі, то до кінця свою каденцію явно не добуде. Але це хай уже кияни з ними розбираються, як і з усіма тими, кого понавибирали.( Read more... )

Оце так..Гуляли сьогодні з мамою в центрі Києва. Були й на Хрещатику...Побачили незвичну сцену - розставляють довгі дерев*яні столи, на них - багато тарілок з салатами...Думаю: що це таке?..Когось поминають чи свято якесь відзначають?..Потім побачила скриньку для збору на подарунок молодятам. Ага, хтось із майданівців одружується. Ну, таке час від часу тут буває. Самих молодят не бачила. А вже вдома в інтернеті прочитала, що це виходить заміж та сама Ліза Шапошник: http://life.pravda.com.ua/person/2013/12/16/145837/

Лише на кілька годин відволіклася від жесті. З'їздила до Києва, до давньої знайомої. Разом з її доньками поїхали до ботанічного саду, милувалися цвітом магнолій.( ... )