Дитя Чорнобиля

Спробую взяти невеличку відпустку. ( Read more... )

Розчищали доріжку до краєзнавчого музею. Завалило снігом. Потім я пішла гуляти. Намагалися вдвох рятувати собаку від холоду-голоду. Лазили по кучугурах у парку й фотографували. А далі я пішла додому. Недалеко від скверу побачила чубату синицю - жваву таку, не встигла зняти на мобільний.
...Історичні якісь дні. Чернігівцям теж ще раз дякую за тепло.( .... )

Дощ не лякає. На мене з подивом дивляться, як на божевільну. Подобається. Погода - не перешкода. ( ... )

Два робочі дні - як два робочі тижні. Всі від мене чогось хочуть. Вільного часу - тільки щоб трохи поспати. Вчора ледь вийшла з офісу. До мене ще прийшов брат, то затрималися ще на годину. Потім почалася злива-потоп. Брат попросив сусіда на машині під*їхати до нас - забрати додому))
А дід викликАв собі "швидку". Приїхали - після його нотації та слів обурення "хоч у телевізор дзвони".

Травневі ночі - зоряні. Дуже добре видно Венеру.
...От академік Валентин Глушко мав до цієї планети значні сантименти. Ракети, космос - це була його фанатична пристрасть. Вірив, що дуже скоро міжпланетні польоти стануть майже буденністю. А в особистому житті відбулося роздвоєння: між офіційною дружиною та іншою жінкою, Лідією Пьоришковою, яка стала майже дружиною №2, а фактично - єдиним справжнім коханням. Від останньої навіть народився син (який дуже хотів, щоб батьки нарешті одружилися).
Глушко заповідав, щоб після смерті його кремували. А попіл розвіяли над Венерою. Звісно, навіть якщо і була така можливість, радянські діячі цього ніколи не зробили б. Церемонія прощання-поховання була урочисто-радянсько-офіційною. "Неофіційну" ж Лідію просили не приходити на похорон, навіть обіцяли за неприхід... премію. Але - прийшла. Стояла осторонь. Та у якусь хвилину їй вчулося, що він її покликав. Тоді й підійшла попрощатися - вийшло так, що найпершою.
...На Венері існує кратер Ліда, названий на честь коханої академіка. Кратер не дочекався праху.

У просторі витає якийсь напряг.Навіть не думаю, що у зв*язку з наближенням 2012 року %) Хоч яку сферу візьми. Дехто пояснює це фазами місяця, та навряд чи річ тільки в них.Але це якийсь інший напряг.Не той, який змушує все кинути і залягти на дно, а той, який мобілізує ще більше.Навіть коли сил зовсім не залишається і просто падаєш на ходу.Знаходиш звідки черпати резерв (якого ніби й немає).А ще дуже важливо - не дивуватися.Навіть абсурд сприймати звичайненько так.Але при цьому на кожне-кожне, навіть абсурдне, чимось відповідати, давати свою альтернативу.Бо без цього - жесть.

Учора ввечері несподівано підірвалися разом з Мімочкою на виставу. "Польові дослідження з українського сексу". Нарешті вибралася. Читала книжку, то могла зорієнтуватися-роздуплитися, що й до чого. Ще перед виставою Мімочці подзвонили на мобільний і сказали, що з Києва у напрямку Броварів виїхати нереально. Тягнуться легкові машини, автобуси, ще й фури...Багато аварій. І в той, і в інший бік траси. Хтось нарахував тільки від "Лісової" до військового містечка - 11 штук. Суцільне місиво. Мімочка сказала, що цим спонтанним походом до театру реально нас врятувала. Думали, що пересидимо цей час - і дорога саме звільниться.

Про виставу. Краще дивитися, усе ж почитавши Забужко.
Моновистава. Завжди кажу, що моновистави і складніші за сприйняттям, інтелектуальніші. І напружуватися треба більше - як актору, так і глядачу.
Взагалі ж - треба просто дивитися і вдумуватися. Монологи-діалоги. Потік свідомості... Є насправді дуже слушні думки.

Декорації. Ці різнокольорові повітряні кульки. Багато. Часом під час вистави вони по одній несподівано для усіх лускають - у напівтиші. Так і серцевий напад може бути. Не знаю, чи можна було одну з кульок забрати з собою:)

Актриса - Галина Стефанова. Грає у цьому театрі у ще одній моновитсаві - "Палімпсести" - за творами Стуса.
Я помітила під час вистави на її руці гіпс. Так було задумано чи справді грала зі зламаною рукою?Зрештою, це нічим не зашкодило сприйняттю. Навіть навпаки.

Після вистави трохи погуляли. Помилувалися сніжком. Пофотографувалися. Побачили поодиноких футбольних фанатів.

Нам був час їхати у Бровари. Нічого там не розгреблося. Їхали у 5 разів довше, ніж треба. З Києва транспорт пер 5-ма, а то й 6-ма смугами. Не було зрозуміло, де закінчується однна аварія, а де вже починається інша. Мобільний зв*язок здох, то ж навіть додому не могла подзвонити. І, відповідно, не приймалися дзвінки до мене. В автобусі ми багато приколювалися. Хоч іноді ці жарти й були трохи чорнуваті...А так - було нормально. Щоправда, згодом мене дико потягнуло на сон...
Такий-то день.

P.S. ВЧОРАШНІЙ НЕОЛОГІЗМ

ДОРЕШТІ =

до речі + нарешті

Мімочка (с)