Багато дощу

[homo_feriens]

Дощ не лякає. На мене з подивом дивляться, як на божевільну. Подобається. Погода - не перешкода. У мене таке (схоже) недавно вже було. І нічого. Настрій як перед важким, але веселим боєм. Так складається. На шляху виставляється багато перешкод, а потім ще. І долаєш, і долаєш. І приходиш до фінішу, який насправді не фініш, а невеличка зупинка. Блаженний і водночас дивно одержимий стан. Гуляє адреналін. Гуляє почуття. Одним словом, пре. Тільки словами не передати всю цю гаму почуттів-відчуттів. Щось буде. Зимовий светр (про всяк випадок) і самонакручування :) - допоможуть.
....
Ще у голові крутиться вірш автора, до якого ставлюся, м'яко кажучи, дуже-дуже неоднозначно. Та він передає стан - навіть не мій теперішній, а інший, дещо схожий, який був кілька тижнів тому, тоді теж лив дощ; той перед-стан, перед-чекання.
...
Зійшло, непам’яттю розмилось
вчорашнє, літнє, нетривке,
і пахолодь заповістилась,
і покотилось упівсили
на води, на гілля гінке,
збезважене таке, легке.
На ниви щедро спорожнілі,
на обмежовані гайки,
на стиглість тихої ріки
схиляють хмари спорожнілі
свої мальовані боки.
Відвічне, знане, українне, —
злітає, котиться, тече,
як покотьоло — швидкогінне,
з-під ніг, з-під рук, з-перед очей.
І треба землю перемірять,
перемісить важку ріллю
і викликать із надвечір’я
звичайну доленьку свою.
Бо ж ти — це все: буденна втіха,
святкова згода голосів
і щіпка золотого сміху,
що відсипалась на засів.
І гірко думать про розлуку,
про забуття, про вороття,
коли береш павуття в руку,
таке легке, як і життя.

Павло Мовчан
...