Дитя Чорнобиля

Щось у цьому є. У магії купальських днів-вечорів-ночей, вірте-не-вірте.
Зателефонував у п'ятницю і сказав, що хоче бачити. Заживає після чергового поранення, невірний, вскочив у халепу. Халепу розгрібати доведеться довго. Накрутив, звісно. Але. Захотів мене бачити. Так, жалкує про деякі речі. Так, дечого не мав би мені казати - не ті слова і не тоді вирвалися. Я десь можу зрозуміти. Хоч і не все. Але. Прийшла. Вечір повільно плавився. І мені було затишно. Нам, сподіваюся. Кілька разів повторював, що не хоче образити. А я роздивлялася, що змінилося за мою відсутність у домі. Не могла не побачити гарного залізного коня. Мотоцикл. Прямо закохалася в гарну техніку. Пообіцяв покатати. Але пізніше. Що ж, почекаю. Траси хочеться. Нічної - дуже. Вітру.
Нині знову робочий тиждень. Ми окремо, по своїх домівках. Так хочеться не згаяти це літо. Взяти з нього максимум. Іще трохи до відпустки.
Думаю знову про дім, стиглі вишні за вікном, які для нього обривала, про байк, про ночі. Пригод хочеться. Відчуття, що живеш.

Згадала, що є ще якесь мирне життя. У місті розпочало ще один сезон літературно-мистецьке об'єднання, до якого я належу. Сьогодні навіть прийшла нова людина - з чудовими віршами, з іскрою всередині. Дуже радію. Дізналася, що є люди, які непомітно стежать за моїм життям, поділяють мій біль, співчувають, знають не лише про моє громадське, а й особисте. Усім вдячна. Якось з усім впораюся. Часу б мені більше.

Після насиченого вчора - сьогодні вже ледь прокинулася. Найдивніше: цими днями якимось дивом знайшла час на візит до косметолога. Вона мені тихенько сказала, що я, стаючи старшою, кращаю, що в мене навіть вираз обличчя змінився, погляд, і це не комплімент, а констатація факту. Я дуже здивувалася і відказала, що все це дивно, бо я насправді страшенно змучена.
Дивуюся сама собі, що такого бачать люди, у той час, коли вже подумую про можливі діагнози, які озвучувати не хочу. Щодня думаю:"Тільки б не...Бо й так нікому не потрібна, а тоді й зовсім". Сьогодні мала неприємне здивування (по волонтерській роботі), завтра знову вирішувати проблеми. Пів дня вдома знесилена. Пішла кров з носу.
Йшли вулицею з мамою - навантажені пакетами. Боковим зором бачу якогось солдата у формі. Стараюся придивитися - раптом знайомий. А він іде - і вже збоку й позаду, йде в інший бік. Микола. Сам. Не побачив. Мама нічого не зауважила. Мене ж від усвідомлення як жаром обсипало. Таким сильним, як це було на Майдані, коли підходила до передової, де все палало. Вдома прилягла - геть без сил.

День сьогодні - суцільний сміх і гріх.
Спочатку - благодійний ярмарок "Нові однокласники", кошти від якого підуть школярам - дітям переселенців і військових.
Потім - знову поїздка до лікарні. Зі мною - двоє броварських активістів, а на місці підійшли ще дві київські активістки. Цього разу спілкувалися надворі, в альтанці. Миколі ми принесли стільки морозива, що морозилка у палаті просто не зачинялася. Роздавали іншим пораненим, їхнім дітям, які прийшли провідати, медсестрі...Коля дуже просив саме білого. Ніяк не може ним наїстися. Я це пояснюю тим, що морозиво - з молочних продуктів, у яких - кальцій, а цього елемента потребують кістки, які зростаються.
Розповідав, як його поранили. Як їхав на броні. А потім уже отямився в лікарні. Вважає, що здав їх хтось зі своїх. Одужавши - це за 1,5 місяці - дуже хоче будь-що повернутися на фронт. Інша річ - що придатним для цього його навряд чи визнають. Війна змусила його багато що переосмилити. Більше цінувати життя. Запитала, чи не сниться ночами щось...Спочатку, вбивши когось, ніч не міг заснути - це було найтяжче...
Звісно, були й жарти та приколи. Щодо деяких - просто шкодую, що не знято на камеру!
З Броварів їхали вдвох із Романом, а з Андрієм, який мав приєднатися вже у Києві, трохи розминулися. Ми ще підходили, а Андрій уже спілкувався з Миколою надворі. Ми на кілька хвилин не встигли на історичну - не побоюся цього слова - подію. На території госпіталю раптом з'явився Олег Тягнибок (той, що лідер "Свободи"). Він прийшов провідати одного пораненого партійця, а тут - ще один, Микола. Ну й Андрій підходить. Тягнибок простягає руку для привітання - Андрій же демонстративно вітається й тисне руку першому не йому, а Миколі! За переказом, лідер політсили на лиці змінився. Як потім я казала, заливаючись сміхом: "Правильно! Хай знає, хто в нас справжні герої, а не шалтай-балтай!". Микола ж у Тягнибока серйозно розпитував, чому "Свобода" обіцяла забезпечити партійців, які воюють, усім необхідним, але в результаті його забезпечували зовсім інші люди. Лідер партії виправдовувався щось чи про недостатню координацію, чи то про ресурси.
Втім, головне, що знаходяться люди, які не кидають воїнів напризволяще.
Ще одним приколом була розповідь Миколи про те, як одного разу на фронті розстрілювали пакети зі сміттям. Ну, щось там привиділося, що в посадках - фігури сепарів. Потім з'ясували, що то пакети тріпочуть на вітрі...
До лікарні майже щодня приїжджають із концертами. Для розваги й підняття настрою це непогано. Але - в міру. Від криків у мікрофон та гри на ударних інструментах головний біль хворого може посилюватися до катастрофічного. Особливо часом дістають проповідники, волонтери-психологи й інші діячі. Бійцю б спокійно полежати, а він, зіщулившись від болю та прикидаючись, що спить - аби тільки пішли з палати - має вислуховувати якісь довгі розумування й проповіді... До речі, сьогодні був концерт - по ictv показували. Коля казав, що давав там якийсь коментар. Тільки щось не можу знайти в мережі цей репортаж.
Поїхали від Миколи з хорошим настроєм, хоч і стурбовані його станом. Наприкінці зустрічі він усе частіше тримався за хвору руку й видно було, що вже заморився. Хай більше відпочиває.

Випадково зустріла на вулиці його http://focus.ua/society/306708/ . Просто підійшла і подякувала.

http://homo-feriens.dreamwidth.org/519088.html - Продовжуючи.( .... )

День зустрічей, розмов, спогадів, аналізу, усвідомлень, припущень. Завтра - перший післявідпустковий. Визначеності потрібно. Та, видно, всьому свій час.

Мене розпитують, як же пройшла зустріч. Посиділи. Діалог як такий не вдавався. Точніше діалог був, а цілісної розмови - ні. Та це біда будь-яких компаній, коли збирається понад 10 людей, і рецепту, як перемогти таку ситуацію, ще ніхто не вигадав. Запитала тільки про місто і навіщось, як справжнє дитя Чорнобиля, чи був він у Чорнобилі. Він - ні, а батьки його їздили. Не вдалося відчути його так, як хотілося б. На публіці людина теж розкривається, але зовсім не так, як в особистих розмовах. Сподобалося, що починав "з низів", працював хтозна-ким, поки став актором. І ще трохи здивував зріст.