Дитя Чорнобиля

1. Спочатку - початок. Який із якихось причин далі не пішов. Він хотів влаштувати життя. Влаштовував. Його одруження. Моє віддалення і мовчання. Усе паралельно з початком і розвитком війни. Минулої осені. Він раптом пише. У мені щось ворухнулося. Погоджуюся зустрітися. Дізнаюся, що в нього триває процес розлучення. Що той шлюб був жахливою помилкою. Що про мене думав часто. Але не наважувався говорити, писати. Запитавши про мене, про ці три роки, одержав відповідь, на яку, мабуть, не чекав. Був шокований. Запропонував почати разом. Думав, що мене може злякати відстань, розлуки, чекання. Ні. Думала, що будемо враховувати всі старі помилки. Того пізнього і дуже холодного вечора проводжала на потяг - туди. А потім. Були складнощі, було різне. Було його чергове поранення. І відновлення. Був мій майже рік у режимі чекання, що все виправиться, налагодиться, буде. Його від'їзд. А потім повернення. Яке побачила. На фото. На його сторінці. Разом із жіночкою. Так зовсім недвозначно. Святкували її ювілей. Отак. Навіть не знала, що він у місті. І що тут же забанив мене у месседжері. Мені потім дехто казав, що все це нормально, і ніхто нікому нічого не винен, і не змушений щось казати і щось пояснювати. Я думала і думаю інакше. Якщо вже раптом хочеться крапки, то хай це хоч буде гарна крапка, а не ляп наприкінці. Не всі так вважають. Мені - не збагнути. Ця осінь приносить ляп за ляпом. Часто з'являється відчуття, що люди позривалися з ланцюгів. І нічим це не хочеться виправдовувати.
...Захоплені коментарі під фото. За кілька днів побачила, що з тих фото він познімав позначки себе.
...Навіщо було починати знову - не знаю. Готуюся вже не до режиму очікування - до режиму сомнамбули. Хтозна, на який час.

2. Брат раптом повідомив, що повертається додому. Його попросили. Наприкінці літа, приїжджачи у відпустку, привозив грамоти. Все було ок. Та що там. Навіть ще тиждень тому просив переслати зимові речі. Отже, збирався зимувати. І тут викликали, до ладу нічого не пояснивши. І от, їде додому. Розповість. Маю кілька версій, чому так. Можливо, "завдяки" кому чи чому. Побачу, яка з моїх версій підтвердиться.
Вміє ця осінь дивувати. Буквально щодня.

Сьогодні понаписували дуже багато щодо рівності та різності - всі, хто тільки вмів писати. Ввечері, на самоті дивлячись на захід сонця (дивного кольору малинового варення), ловила думки, які ластівками ширяли за вікном. Так от. У кожній людині багато чого намішано. Іноді такого кричущо суперечливого, що й не чекаєш. І розібратися в собі - ось складна робота. Бо майже не знайдеш однозначних. Суперпрофесіонал - нестерпний у спілкуванні. Відповідальний на роботі, викликає захват у колег - незібраний з друзями. Сміливець і герой в одному - нікчемний і нерішучий в іншому. Надійний і сильний раптом ламається чи підставляє підніжку у критичній ситуації. Таке не завжди передбачиш і поясниш "чому". Скільки "людей" живе в одному. І як мало хто розібрався сам зі всим своїм "народом"...

Ніч у вихідні. Тільки в цей час я й доходжу до писанини тут. Інакше наразі ніяк не виходить. Думаю багато, зафіксувати думки - часу не маю. Цікаво було б, чи хто написав би бодай оповідання з моїми реальними сюжетами. Бо сама - не знаю, коли до того дійду. Або робота, або втома. Або ще лікування. Сьогодні ввечері повернулася до незакінченого колись вишивання. У мене є незакінчене: картини, рушники. Вірші не пишуться вже дуже давно. Хоч цього тижня - промайнув. Один.

Кочує мій номер мобільного...Хто вже тільки не телефонував. Хворію, не можу дозволити собі тієї активності, яка була досі. І тут телефонує чоловік, який просить за свого вихованця. Вихованець - в АТО. Тих речей, що просить, немає. Але, кажу, будуть, пізніше, щойно замовили, чекаємо, коли одержимо те замовлення. Чоловік дуже просив. Потім каже:"Я сувенірною продукцією займаюся. Приїду - подарую Вам гарну шкатулку, щоб Ви мені більше уваги приділили". Ох, починається. Ну не можна ж мене купити. І якщо чогось просто зараз немає - то цього немає. Для всіх. Мені ж не шкода. Всім допомагаю однаково. "Не треба, - кажу, - мені нічого. Буде. Пізніше". Пізніше.

Багато комарів на природі. Надсилаю посилку з різним - від комарів. Потім говоримо з Іваном (познайомилися ще на пост-майдані). Прошу пізніше повідомити, що саме допомогло найкраще. "А якщо помазати всим разом?" - "Тоді, мабуть, всі комарі точно виздихають. І сепари теж".
Сьогодні їздила до київського госпіталя - до Сашка. Він служив у Севастополі, лишився вірним Україні, тепер постійно прагне на війну. Трохи розповіла йому про свої недільні тренування. Він каже, що головне, щоб подобалося, не змушувати себе, не робити щось через силу. От йому, коли він одержував водійські права, справді подобалося - тоді всі правила досконало вивчив, навіть сперечався з екзаменаторами, які прагнули "завалити", видно, хотіли грошей. Кажу, що подобається - не те слово. Справді бракує слів, тому я використовую свою сяку-таку акторську майстерність. Зустріч коротка. Хлопців відвозять із госпіталя на якийсь концерт. Теж потрібно...

Пізній вечір 13 січня 2015 року

До мене звернувся військовий. Він невдовзі мав виїжджати. Записала потреби. Запитала ім'я-прізвище. І лише коли він назвався, впізнала. Намагалися зустрічатися. Так, одна назва - кілька прогулянок по алеях і далі не пішло. Відтоді минуло 9 років. Він мене так і не впізнав, а я не спалилася. Тепер він на війні. Зі мною час від часу спілкується його дружина - просить що-небудь передати посилкою. Завжди дуже дякує, що комусь небайдуже, хтось намагається допомогти.
Одного разу до мене прийшла дружина добровольця, якого треба було допомогти спорядити на фронт. Коли дійшло до запису прізвища бійця, я перепитала ім'я - з'ясувалося, це мій однокласник. Йому теж передаємо посилки. Хто знав у шкільні роки, що так буде.

Субота. Ранній ранок. Десь 6-та..Дзвінок. "Алло! Проїжджаю таке-то місто..". Щось невиразно відповідаю, язик не слухається, добре, мовляв. Перевертаюся на інший бік. За деякий час. "Я вже у цьому місті. Під'їджаю."-"Добре". Ні, спати вже не можна. Довбуся на кухні зі сніданком. "Я вже зустрівся з хлопцями! Усе віддав! Скоро буду їхати назад".-"Слава Богу! Привіт їм переказуйте! Хорошої дороги назад!". Збираюся в гості. У мене ж аж половинка вихідного є! Знову дзвінок. Тепер уже новий підопічний. Дуже задоволений і дуже дякує. Розповідає, що "пофоткалися з дядьком Андрієм" (водієм). І далі: "У мене тепер є захист. А от переживаю за своїх хлопців... Ви розумієте..Вони сьогодні поговорили зі своїми місцевими депутатами...Попросили про допомогу. А їхні місцеві депутати, розумієте.." - вигук здалеку:"Підараси!" - "Та помовч ти!..Вибачте. Так от. Якщо у вас є така можливість - три каски хлопцям..Якщо можна..". Кажу про дефіцитність таких речей і про те, що, звісно ж, матимемо на увазі, знатимемо, що потребуєте. Сміх і гріх. І квадратна голова.

Про благодійний ярмарок у Броварах. Ідею запозичили з Києва, де такий ярмарок-пікнік провели на Пейзажній алеї. Подумали: а чому б нам не спробувати? Було багато вагань, побоювань, але - готувалися. Стислі терміни. На підготовку не мали навіть тижня. Не дуже вірили в успіх, але інших шляхів поповнення майже порожньої скарбнички допомоги військовим - не бачили. Телефонували, писали в інтернеті, роздавали листівки. Запрошували підприємців, рестораторів, кухарів, звичайних любителів готувати смакоту або власноруч створювати сувеніри. Паралельно готували машину на Схід... Запрошувала хлопців, які перебувають тут...
Ярмарок перевершив очікування. Розпродали майже всі сувеніри та смакоту. Допомагати в організації ярмарку та спілкуватися з громадянами прийшли Микола Смірнов, Євген Махревич (11 батальйон), Володимир Кузнецов (25 батальйон). Не віриться, що дехто з них за кілька днів може знову від`їхати...
Був кумедний випадок. Повз нас проходила сім`я. Батько, який ніс велосипед своєї дитини, сама дитина, і мама. Батько сказав нам, що тут біля ярмарку вештається гнида з колорадською стрічкою. Ми, не вірячи своїм очам, роззирнулися. Справді, неподалік сиділи дві особи бомжуватого вигляду, в однієї з цих осіб була пов`язана на грудях георгіївська стрічка. Коля і Женя пішли до цих "тіл". Женя різким рухом зірвав із "тіла" стрічку, щось різко сказав і кинув стрічку у смітник. Цікаво, що ті особи не опиралися і не обурювалися. Ми дивувалися потім, що такі камікадзе є у нашому місті.
Загалом день був позитивний, золотоосінній - з погодою надзвичайно пощастило!
Ярмарок завершився. Ми зсунули столи та просто на площі почали рахували гроші з усіх скиньок. Люди з подивом дивилися на нас. Вторгували - ніхто не чекав - 26,5 тисяч гривень! Це перемога. Скільки всього тепер купимо для хлопців!
По офіційній частині - найвеселіше. На зсунутих столах, просто на центральному майдані - майдані Свободи - ми розпочали пікнік, запросивши всіх, хто міг та хотів залишитися. За знайомство і співпрацю. Тепер перехожі дивилися на нас з іще більшим подивом. Такого не було ще ніколи в історії міста. Усе буває вперше. Як я зауважила - влаштували Майдан у найкращому розумінні цього слова. Весело й душевно. Втома і задоволення.
Ярмарок приїжджав знімати телеканал БТБ. Брали коментар в мене, а потім я спрямувала журналістку до Миколи. Загалом хороший репортаж удався. Відео буде пізніше.

Дали мені телефон десантника. Мовляв, йому треба берці такого-то розміру (їх відразу знайшли - були в нас), а ще розпитай, що крім цього треба. Говоримо. Справді треба, бо ті, які на ньому, майже розлізлися. Запитую, що треба ще. Він - навіть незручно про таке запитувати, але якщо можна...У паузі я уявляю 500 варіантів, про що ж може бути незручно просити. Води. Питної води в бутлях. Якщо можна. Бо з цим трохи проблеми - з чистою водою. А, вода, ну звісно ж, привеземо.
Микола. Приходив учора. Посиділи, попили кави. Він не позбавляє мене задоволення варити йому каву. Список речей, які йому потрібні, є, все на контролі. Проходитиме медкомісію. Вірить, що проблем не буде і зможе повернутися до своїх. Попрощалися-поцілувалися-до-зв'язку. Час на збори ще є. Аж тут відкриваю Інтернет, соцмережі. Звідти вихлюпується нестримна хвиля. Спочатку від однієї людини, потім там десятки перепостів, потім ще один оригінальний пост, ще більш панічний, і коментарі-коментарі - це лише те, що я встигла побачити. Фото пораненого Миколи - цей боєць мало не загинув, знову збирається на війну, в нього нічого-нічого немає, але ми можемо гуртом його зібрати! У нас всього кілька днів! Боєць начебто нікому не потрібний, аж нічим не забезпечений і запросто може піти воювати в одних трусах. У мене повільно викочуються оченята. Просто на стіл переді мною. І всі ж його близькі друзі, і всі ж його двісті год знають...І хто тоді я? - невідомо. Але як виглядаю у цьому всьому світлі я - зрозуміло чудово. Микола, думаю собі, не міг бути автором такої істерики, бо він не такий, і взагалі - навіщо...І що робити з неймовірною кількістю репостів. Знайшла авторку одного з оригінальних повідомлень. Ну так, її багато хто знає як волонтера, там склад є, але...Пишу їй, що так і так, з цим бійцем взагалі ніяких проблем. Він їй телефонував, вона знає його особисто - тому й взялася допомогти. Пояснила, що проблеми насправді немає, тому, може, допомогти іншим бійцям, якими справді ніхто не опікується. Ну, таке. Тут ще один пост - мій друг, іде, нічого не має, ай, ай, піде в одних трусах...
Я вже більше нікому нічого не писала. Зателефонувала Миколі. Він був вражений. Нічого не підозрював про таке емоційно-бабське інтернет-цунамі. Сказав, що поговорить про це. Адже насправді він лише запитав - чи є КАРЕМАТ і СПАЛЬНИК у разі чого. А ті в неті почали шукати вже й бронік, і все підряд. Ми з Колею порозумілися. Запросила його прийти на благодійний ярмарок у суботу.
А для всіх - перевіряйте інформацію по бійцях з інтернету.