![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Осінь барилася з опалювальним сезоном. Обдавала то холодом, то жаром. І ще один акорд - вдалося захворіти. Єдиний плюс такого стану - можна багато думати й багато читати. І від людей подалі. Бо дуже складно зараз спілкуватися. Особливо, як хтось нав'язується. Не такою уявлялася ця осінь, не такою. Та іншої - немає.
![CAM06329[1]-COLLAGE](https://farm5.staticflickr.com/4481/36900794053_478d8a9cd5_z.jpg)
Осягнути неосяжне
8/10/17 14:531. Спочатку - початок. Який із якихось причин далі не пішов. Він хотів влаштувати життя. Влаштовував. Його одруження. Моє віддалення і мовчання. Усе паралельно з початком і розвитком війни. Минулої осені. Він раптом пише. У мені щось ворухнулося. Погоджуюся зустрітися. Дізнаюся, що в нього триває процес розлучення. Що той шлюб був жахливою помилкою. Що про мене думав часто. Але не наважувався говорити, писати. Запитавши про мене, про ці три роки, одержав відповідь, на яку, мабуть, не чекав. Був шокований. Запропонував почати разом. Думав, що мене може злякати відстань, розлуки, чекання. Ні. Думала, що будемо враховувати всі старі помилки. Того пізнього і дуже холодного вечора проводжала на потяг - туди. А потім. Були складнощі, було різне. Було його чергове поранення. І відновлення. Був мій майже рік у режимі чекання, що все виправиться, налагодиться, буде. Його від'їзд. А потім повернення. Яке побачила. На фото. На його сторінці. Разом із жіночкою. Так зовсім недвозначно. Святкували її ювілей. Отак. Навіть не знала, що він у місті. І що тут же забанив мене у месседжері. Мені потім дехто казав, що все це нормально, і ніхто нікому нічого не винен, і не змушений щось казати і щось пояснювати. Я думала і думаю інакше. Якщо вже раптом хочеться крапки, то хай це хоч буде гарна крапка, а не ляп наприкінці. Не всі так вважають. Мені - не збагнути. Ця осінь приносить ляп за ляпом. Часто з'являється відчуття, що люди позривалися з ланцюгів. І нічим це не хочеться виправдовувати.
...Захоплені коментарі під фото. За кілька днів побачила, що з тих фото він познімав позначки себе.
...Навіщо було починати знову - не знаю. Готуюся вже не до режиму очікування - до режиму сомнамбули. Хтозна, на який час.
2. Брат раптом повідомив, що повертається додому. Його попросили. Наприкінці літа, приїжджачи у відпустку, привозив грамоти. Все було ок. Та що там. Навіть ще тиждень тому просив переслати зимові речі. Отже, збирався зимувати. І тут викликали, до ладу нічого не пояснивши. І от, їде додому. Розповість. Маю кілька версій, чому так. Можливо, "завдяки" кому чи чому. Побачу, яка з моїх версій підтвердиться.
Вміє ця осінь дивувати. Буквально щодня.
...Захоплені коментарі під фото. За кілька днів побачила, що з тих фото він познімав позначки себе.
...Навіщо було починати знову - не знаю. Готуюся вже не до режиму очікування - до режиму сомнамбули. Хтозна, на який час.
2. Брат раптом повідомив, що повертається додому. Його попросили. Наприкінці літа, приїжджачи у відпустку, привозив грамоти. Все було ок. Та що там. Навіть ще тиждень тому просив переслати зимові речі. Отже, збирався зимувати. І тут викликали, до ладу нічого не пояснивши. І от, їде додому. Розповість. Маю кілька версій, чому так. Можливо, "завдяки" кому чи чому. Побачу, яка з моїх версій підтвердиться.
Вміє ця осінь дивувати. Буквально щодня.
Калейдоскоп початку осені
5/9/17 23:46Про що писати, коли немає про що писати?
Та як же, є про що.
Просто не хотілося до компа кілька днів підходити. Та й взагалі. З вихідних почала хворіти. Дурна застуда. Температура, що не хотіла знизитися. Два дні роботи пропустила. Хоч у роботі розпочався новий етап саме зараз.
Підопічні приходили з квітами й цукерками напередодні. А з хворобливого ліжка підняв репортаж про військові навчання https://www.youtube.com/watch?v=j6tE1-ZxKoc . Ось так, коли бачиш людину частіше по телебаченню (чи чуєш по телефону), ніж у реалі...Скучаю, хай як би там було.
Брат. Приїжджав у коротку відпустку. Не встиг оформити пільги (хоча б мінімальні, хоч документи подати). Тепер от надсилає мені довіреність. І це по кабінетах походити треба буде мені. Дай Боже, щоб швидко й нормально. Бо ж бюрократія - це одна з найгірших жестей у цьому світі.
Та як же, є про що.
Просто не хотілося до компа кілька днів підходити. Та й взагалі. З вихідних почала хворіти. Дурна застуда. Температура, що не хотіла знизитися. Два дні роботи пропустила. Хоч у роботі розпочався новий етап саме зараз.
Підопічні приходили з квітами й цукерками напередодні. А з хворобливого ліжка підняв репортаж про військові навчання https://www.youtube.com/watch?v=j6tE1-ZxKoc . Ось так, коли бачиш людину частіше по телебаченню (чи чуєш по телефону), ніж у реалі...Скучаю, хай як би там було.
Брат. Приїжджав у коротку відпустку. Не встиг оформити пільги (хоча б мінімальні, хоч документи подати). Тепер от надсилає мені довіреність. І це по кабінетах походити треба буде мені. Дай Боже, щоб швидко й нормально. Бо ж бюрократія - це одна з найгірших жестей у цьому світі.
Покрова-2015
14/10/15 22:48Усе відбувається а-ля "Хочеш розсмішити Бога - розкажи про свої плани". Я так налаштувалася на вихідний на Покрову. Думала трохи погуляти, взяти участь в урочистостях, можливо, сходити до церкви, поїхати в гості до однієї військової частини. Уже навіть придумала, який одяг на мені буде...Натомість: температура, лежу пластом, часто засинаю, та зі сну постійно виривають двзінки то на один, то на інший телефон. Питання частково вдається вирішувати у телефонному режимі. Частково. Дуже шкода. Та є як є. Треба було берегти себе. Хоч трохи. Така Покрова...
Где-то там далеко, где кончается дым,
Где не должен никто умирать молодым,
Там горелой землей не пропахли ветра,
Там кончается смерть, там кончается страх.
(с)
Останній тиждень-два всі як змовилися. Часто бійці, яким допомагаю, запитують, чи я заміжня. Дивуються, як у "такому віці" можна бути самій, "вже пора". Деякі речі людям складно пояснити. Щось пояснити - неможливо. Ще запитання:"Чому на фотках така сумна?". Це частіше втома-вбитість, ніж сум. Іноді це навіть краще, ніж вересклива, нещира веселуха. Та все менше хочеться комусь щось пояснювати.
Зранку мене розбудив своїм дзвінком контужений боєць. Потім вибачався. Казав, щоб мій чоловік, не реагував, не ображався, бо він - контужений, божевільний...Угу, жінка без чоловіка - навіть не припускається, навіть не розглядається. Навіть у найбільш контужених.
Потім була на стрільбах. Трохи постріляла по мішенях...Потім...Потім допомагала завантажувати машину. Машину - у східному напрямку. Допомагала Миколі. Він тепер їде туди як волонтер. Ще він тепер інструктує інших. І балотується до місцевої ради. Каже, спить по 3-4 години, часу вільного майже не має...Розумію. Я теж мрію відпочити. Але Микола каже, що всі відпочинемо - на тому світі.
На машині мене підвозили додому. Микола чомусь запитав, чи піду я на марш 14 жовтня. Сказала, що не знаю, але дуже хочу потрапити. Він теж хоче, але не знає, чи встигне повернутися з поїздки до того часу...Я глянула на його руки, мимоволі почала розглядати. Він був без обручки. Не знаю, чому так. Мене висадили на зупинці біля мого будинку. Микола сказав, що дуже сподівається, що ми скоро побачимося.
Где не должен никто умирать молодым,
Там горелой землей не пропахли ветра,
Там кончается смерть, там кончается страх.
(с)
Останній тиждень-два всі як змовилися. Часто бійці, яким допомагаю, запитують, чи я заміжня. Дивуються, як у "такому віці" можна бути самій, "вже пора". Деякі речі людям складно пояснити. Щось пояснити - неможливо. Ще запитання:"Чому на фотках така сумна?". Це частіше втома-вбитість, ніж сум. Іноді це навіть краще, ніж вересклива, нещира веселуха. Та все менше хочеться комусь щось пояснювати.
Зранку мене розбудив своїм дзвінком контужений боєць. Потім вибачався. Казав, щоб мій чоловік, не реагував, не ображався, бо він - контужений, божевільний...Угу, жінка без чоловіка - навіть не припускається, навіть не розглядається. Навіть у найбільш контужених.
Потім була на стрільбах. Трохи постріляла по мішенях...Потім...Потім допомагала завантажувати машину. Машину - у східному напрямку. Допомагала Миколі. Він тепер їде туди як волонтер. Ще він тепер інструктує інших. І балотується до місцевої ради. Каже, спить по 3-4 години, часу вільного майже не має...Розумію. Я теж мрію відпочити. Але Микола каже, що всі відпочинемо - на тому світі.
На машині мене підвозили додому. Микола чомусь запитав, чи піду я на марш 14 жовтня. Сказала, що не знаю, але дуже хочу потрапити. Він теж хоче, але не знає, чи встигне повернутися з поїздки до того часу...Я глянула на його руки, мимоволі почала розглядати. Він був без обручки. Не знаю, чому так. Мене висадили на зупинці біля мого будинку. Микола сказав, що дуже сподівається, що ми скоро побачимося.
Tags:
Тиждень тому була на концерті Вахтанга Кікабідзе в Києві. Знову переслуховую деякі пісні. Мало є людей з такою мудрістю та глибиною. Якось треба знайти змогу поїхати до Грузії. Але це все поки що у мріях. Зараз хочеться спокою. Та де ж його взяти.
Дарувати тепло. (Важливе)
23/10/14 13:34Микола поки що готується до виїзду - в "Десні". Передали туди утеплені берці - на пробу, на розношування, чи варто такі брати. А ще якось, до того, як поїхати до "Десни", обурювався. Обурювався - однопартійцями. Тими, які депутати - особливо. Називав прізвища. Як вони "воюють", як "звільняють" давно звільнені міста...Як йому важко слухати Тягнибока, який розповідає про війну. Зрозуміло: Коля справжній воїн, піарячись на славі яких до влади прийдуть інші...Не знаю, чим тут зможу допомогти. Хіба що доноситиму правду.
Тим часом постійно звертаються хлопці з військової частини у Семиполках. Одні вже знають, що незабаром поїдуть воювати, інші - в невизначеності, хтось там служить уже 7 місяців, але чи їхатиме кудись звідти - не знає. Ми говоримо, що забезпечуємо найперше тих, які - на війну. Проте хлопці постійно жаліються, що навіть просто спати у частині - прохолодно, часом здається, що у приміщенні холодніше, ніж надворі. Теплим спальникам радіють найбільше. І знову говорять про сумний стан у частині. На жаль, ми не можемо допомогти ще й на ремонт абощо, тут у зоні бойових дій усіх забезпечити - катастрофа...Але знаємо про ситуацію, знаємо...Я навіть знаю, що один із призовників збирав кошти на свою картку, аби спільними зусиллями хоч вікна у військовій частині поміняти...Та спочатку - розібратися з війною.
Сестра контуженого бійця, який тепер у госпіталі, телефонує, запитує, коли знову піде машина - вона назбирає речей, поговорить із підприємцями. Про потреби. Як завжди. Теплі спальники, теплі рукавиці, тепла білизна, шкарпетки, шапки, дощовики...Теплу форму так і не дали. Теплі штани, бушлати, або ж - теплі комбінезони. Завжди просять: тактичні окуляри, тактичні рукавички, наколінники, налокітники, каремати й "піджопники", зимові балаклави.
Тим часом постійно звертаються хлопці з військової частини у Семиполках. Одні вже знають, що незабаром поїдуть воювати, інші - в невизначеності, хтось там служить уже 7 місяців, але чи їхатиме кудись звідти - не знає. Ми говоримо, що забезпечуємо найперше тих, які - на війну. Проте хлопці постійно жаліються, що навіть просто спати у частині - прохолодно, часом здається, що у приміщенні холодніше, ніж надворі. Теплим спальникам радіють найбільше. І знову говорять про сумний стан у частині. На жаль, ми не можемо допомогти ще й на ремонт абощо, тут у зоні бойових дій усіх забезпечити - катастрофа...Але знаємо про ситуацію, знаємо...Я навіть знаю, що один із призовників збирав кошти на свою картку, аби спільними зусиллями хоч вікна у військовій частині поміняти...Та спочатку - розібратися з війною.
Сестра контуженого бійця, який тепер у госпіталі, телефонує, запитує, коли знову піде машина - вона назбирає речей, поговорить із підприємцями. Про потреби. Як завжди. Теплі спальники, теплі рукавиці, тепла білизна, шкарпетки, шапки, дощовики...Теплу форму так і не дали. Теплі штани, бушлати, або ж - теплі комбінезони. Завжди просять: тактичні окуляри, тактичні рукавички, наколінники, налокітники, каремати й "піджопники", зимові балаклави.
Думалося. Про те, що тих, хто турбується, залишається поряд, допомагає, майже ніколи не обирають. Тобто - вони хай це роблять, допомагають, але надалі - ті, кому допомогли - залишаться з іншими: які виставлять список претензій, виїдатимуть мозок, мало чим допомагатимуть, а для себе вимагатимуть виняткової уваги та всілякої іншої віддачі. Не доведи Боже бути "хорошим", одним словом. Якщо тебе раптом записали у список "хороших" - із цим треба щось робити якнайшвидше, бо це як тавро "безнадійного". Звісно, допомога не надається з надією, що скажуть спасибі, чимось віддячать, колись згадають, щось дадуть натомість... Одначе - простежується тенденція. Ось про таке думалося.
-
Зайшла на сторінку Вані. Ця сторінка була вся списана посланнями від однієї дівчини. Тепер - ані цих послань, ані тієї дівчини у нього в друзях...Ваня прийде - порядок наведе.
_
А я сьогодні їздила на могилу двоюрідного прадіда. Воїна, який прожив 90 років.
-
Зайшла на сторінку Вані. Ця сторінка була вся списана посланнями від однієї дівчини. Тепер - ані цих послань, ані тієї дівчини у нього в друзях...Ваня прийде - порядок наведе.
_
А я сьогодні їздила на могилу двоюрідного прадіда. Воїна, який прожив 90 років.
Пошта польова, стара і нова
23/9/14 14:06Просили мене одні люди надіслати через "Нову Пошту" їм деякі речі - інакше не було як. Потім ще інші звернулися. Не все, що треба, знайшла, але дещо з теплих речей між усіма розподілила й запакувала. Обидві посилки на Донеччину. В Донецьку відділення не функціонує. Тут надходить мені смс, що адресат посилку не забрав. Телефоную. А він не знав нічого, йому з пошти навіть смс не надсилали! Таке враження, що це навмисне робиться. Іншим двом (телефон маю лише одного з них) уже тиждень не можу дотелефонуватися. Поза зоною досяжності. Зранку приходить смс, що й ті не забрали посилку...Що робити, не знаю. Якщо вони автобатальйон, то їх кудись перекинути могли. А мобільний? У кращому разі - загубився чи розрядився. І як тепер?.. Пробачте, хлопці. Ви мерзнете. Я тут звалилася хвора і не знаю, як далі чинити. Мені телефонують постійно, без мене збирають посилки на 2 добровольчі батальйони. Усім треба теплі речі, спальники, грілки, ліки...
Пам'ятники ентузіазму
11/10/13 22:07Кілька років тому у броварському парку з'явилася скульптура - сірий динозаврик. Як з'ясувалося, створив його місцевий пенсіонер Адам Косякевич на громадських засадах. Перехожі зупинялися біля динозавра, фотографували, діти любили вилазити йому на спину. Були й такі, кому витвір не сподобався. Якось скульптурі відбили голову. Дідусь був вражений. Власними силами відродив своє творіння, залишивши навіть табличку-послання невдячним нащадкам про те, що не для себе ж старався, для інших. Руйнували динозавра ще кілька разів, а "батько" щоразу відроджував цього великомученика. ( Read more... )
Нічим не можу заглушити думки про нього. Іноді злюся: на себе, на нього, на обставини. Будемо ми разом колись чи не будемо взагалі, а мені треба навчитися одного: перестати себе руйнувати. Непевна ситуація на роботі, домашні конфлікти, нічні невидимі сльози. Втрачаю вагу, що мені не подобається. Цікаво: вкотре переконалася - хоч як там було з ним, а без нього - ще гірше. Дечим я себе безпідставно накручую. Хоч проблеми справді є. ( ...... )
Під сонцем
18/9/13 11:14Чекаю. Кажуть, засідання знову перенесуть (і перенесли ж). Обіймаєш і цілуєш, торкаючись теплою неголеною щокою, цілую у відповідь - так, я досі тебе люблю. Сонце розкачегарюється по-літньому. Мені час на роботу, де вже хоч щось почало зрушуватися, де робитиму нове, від чого поки що злегка викручується мозок. На пагорбі стоїть чи то молода мама, чи старша сестра з маленьким хлопчиком, пускає мильні бульбашки, які різнокольорово розлітаються за вітром. Хочу ні про що не турбуватися, а гуляти, пускати мильні бульбашки з гори проти сонця.
