Дитя Чорнобиля

Літа все менше лишається.
Брат приїхав у коротку відпустку за тривалий час. Складається так, що на день Незалежності він знову від'їде.
До його приїзду - як на замовлення - вдруге розцвів кактус. Саме того дня.
Переборюю денну спекотну втому. Ввечері намагаюся хоч трохи приділити вправам. А не відразу падати й засинати.
Багато в чому відчувається застій. Але від себе роблю все належне. Тому, проаналізувавши, зрозуміла, що річ точно не в мені.
Ще зрозуміла, що літа ще трохи. І хочеться ще хоч раз зустріти літній світанок. Може навіть на березі Дніпра. Але то думки. Реальність знову схиляє до монотонності.
Трохи скучаю за тим, хто на злагодженні бригади: не у вирі подій, але й не зі мною. Але - знову ж - так треба.
Балансую між бажанням творчості-яскравості і "тихо, зачаїся, відсутність новин - теж добрі новини, стагнація - перед новим ривком". P.S. А ще дуже-дуже залипла на цю поезію: https://www.youtube.com/watch?v=0nmq5EZQHsk

Знайшла своє ж, написане давно:"Люди, говоріть одне з одним. Недомовки отруюють життя"



https://photos.google.com/photo/AF1QipPv2PISJpk-g7vocBIbj6Abd8dRvGZsNu6oui_H

- Ух ти! Клас! Де це ти так засмагла?!
- На мітингу...

Передала в книгарню на Пушкінській книжки, що згодом мають поповнити сільську бібліотеку. Багато-багато гуляла. На території військового госпіталя почула дивні звуки. З дерева. Щось між зойком і бУльком води. Нагадало також звук, коли відключають сингалізацію в автомобілі. Подивилася вгору, чекаючи побачити якусь нову невідому пташку. ВорОна. Навчилася перекривляти цей звук, треба ж. Полазила територією Київської фортеці. Нетоптаний сніг повільно розтає. Сонце - сліпить.

ніколи не буває однаковий

( +колір )

Не подивилася на сонячне затемнення. Просто було нецікаво дивитися.А люди ходили з темними скельцями... Колись, у підлітковому віці, я була активісткою зі споглядання отаких природних явищ. А тепер...З кожним днем зростає якийсь пофігізм. Не хочеться того, цього...нічого...без тих речей, без яких ще можна жити - живу. Не облом робити тільки те, без чого - відчуваєш - реально задихнешся, помреш на місці ти - або хтось інший. Коли думаєш про інших, відповідальність зростає у багато разів, відразу себе примушуєш, дієш...А для себе - можна й обійтися...Можна просто щось закинути.Бо сил на це немає.
Списала б свій стан на сьогоднішню божевільну крепатуру.Але це ж не сьогодні почалося.І СЬОГОДНІ з цим треба щось робити.І БУДУ. Відірвуся від комп'ютера -і піду, піду, піду...Гуляти. Буває, що спочатку просто йдеш. Без мети. А по ходу вона з'являється. Проте у мене вже зараз є. Знаю, що мені треба. А сонячні затемнення...Вони ще будуть.Тільки краще, щоб сонцю, сонечку ніщо не заважало яскраво світити.