Дитя Чорнобиля

Знову приходив Микола. Попри свої рани, готується їхати вдруге. Разом склали список потреб. Я на повному серйозі записала крім іншого танк і установки РПГ. Говорили й про місцеву владу, яка швидко перефарбувалася і тепер буде задобрювати "атошників". В усякому разі, я почула від Колі те, що мені дуже хотілося знати: від бійців (принаймні від нього) індульгенції немає, попередні "заслуги" не забуті. Запам'ятала це. Сподіваюся, так буде.

Будильник. Темно-сірий ранок, ледь розвиднюється. ( ... )

Ближче до ранку снився він. Приїхав у гості. Я все турбувалася подумки, що в під'їзді, мабуть, знову насвинячили, хоч недавно прибрали. Будильник вирвав зі сну, і я знала, що вже не повернуся в нього, навіть якщо знову ненадовго засну.
На сьогодні склала план: якщо веселуха під Межигір`ям затягнеться і стане аж занадто веселою, під вечір спакуюся і поїду туди - познайомлюся з тими, кого ще не знаю, заразом галявину розкладу, - хороше було б святкування. Одначе там уже все скінчилося, навіть затриманих відпустили.

Іду сьогодні зранку повз приватні будиники. В одному дворі - яблуня з величезними соковитими яблуками. Думаю:"А якщо зайти,попросити у господарів, щоб продали?". Поряд іде чувак з велосипедом.Порівнюючись зі мною, питає:"А Вам молоко не треба?"

Зайшла зранку на сайт квитків. До мене дослухалися. Тепер там позначені (як такі, що тимчасово не працюють) каси, які я вказала. http://vzahalinijak.livejournal.com/424847.html

Є люди, ніби виліплені ювелірно. Талановиті, за що б не взялися; завжди знаходять швидке і правильне рішення; свою роботу роблять із такою легкістю, наче це їхнє захоплення у вихідний день; мають не зовсім і відразу зрозумілу, але дуже оригінальну ауру. Настільки вони НІЧИМ не обділені. Задоволення просто перебувати поряд, дивитися, як така людина говорить, рухається. Комусь для естетичних відчуттів треба сходити у музей, на концерт, виїхати на природу. А тут - ходячий музей однієї людини, сам по собі.
APD. Та ні. Всі люди,звісно, неідеальні.Один необережний рух - і враження, мов кришталева чарка, розбите.

На зупинці метро відчинилися двері. Люди зайшли. Одна дівчина поспішала, тримаючи трохи попереду себе малесеньку чорну сумочку.Двері зачинилися просто перед нею, затиснувши сумочку, третина якої опинилася у вагоні. Хазяйка сумочки намагалася вирвати її з "щелеп" дверей, але ті надто міцно тримали. Я, стоячи біля дверей, намагалася якось допомогти, виштовхуючи зсередини, а та тягнула ззовні. Поїзд уже почав потроху від'їжджати. Я спробувала розсунути двері. Не вдалося. Потяг уже набрав добру швидкість, майже проминув платформу і мав в'їхати у тунель. Ще кілька людей кинулися розсувати двері, які так само не піддавалися. Зрештою, зрушилися на якийсь міліметр. І маленька чорна сумочка впала. Між рейками і платформомю.

Станція метро "Лісова". Старий вихід. Ескалатори. На одному з них - поручень не звично чорний, а барвистий: на білому фоні - травинки, соняшники, поміж усього цього - червоні сонечка-божі корівки.

У кожному періоді життя людини чи загалом історії є певні, так би мовити, гасла, кричалки, заморочки, приказки - чи як це краще назвати. Вони зустрічаються майже на кожному кроці. Невдовзі від них можна оскаженіти. Але буде нова епоха, нова мода, нові "повторялки"... І якщо такого уникнути складно, то уникаєш хоча б певного типу людей.

Є ті, хто вміє створити власний бронєбойний світ і, живучи в ньому, ще й пропагувати його іншим - як єдино правильний. Такий тип людей ніколи не зрозуміє, що комусь може бути діло до чиїхось проблем, труднощів, горя...Вони лише з подивом знизують плечима. Хвилюватимуться за те, що в них зламався наманікюрений нігтик...ой. Щось зробити можуть тільки для себе чи для вузького кола найрідніших людей, загалом це людей 5. А от як можна співпереживати чужій людині - не доходить. Тому думають, що інші брешуть чи щось вигадуть, коли про таке говорять. Бо самі на це не здатні. Аби якось себе виправдати, починають доводити, що насправді - всі такі. Що придурюються, коли сприймають чиєсь горе, як власне. Ці люди постійно говорять та пишуть, як себе люблять і як забивають на все, що "не моє".
Ось таких - майже однакових по суті - постів безліч і в жж...Причому пишуться іноді так, ніби це дуже-дуже оригінально, що це першовідкриття!.. І головне, що й інші починають підтакувати - правильно, так потрібно, себе треба любити, молодець, посилай все подалі, живи в задоволення, нащо тобі про щось задумуватися...Вуха в*януть. Крім того, в такого типажу є чітке розмежування - "рідні, свої" та "потрібні" люди. Намагаються вдавати дружність у спілкуванні. Але якось несвідомо самі себе видають специфічними словами, обмовками. Від них можна часто почути вислів "потрібні" люди - тобто для якоїсь справи, для просування вгору, - себе або когось зі своїх рідних, будь-якої вигоди. Рідні - і ті, кого просто можна юзати. Ще часто проговорюються так: кажуть про інших людей, як про предмети, як про щось неживе. Якщо простежити їхнє мовлення - стає дуже помітно.
Якщо вдуматися - якось страхітливо.

Та в мене перед очима є ще й інший приклад. Людина допомагає, не думаючи, а ЩО їй за це буде. І, як не дивно!!! - зовсім чужим: не кумам, не братам, не сватам... Просто побачила кричущу несправедливість. Просто сама запропонувала допомогу. В межах своїх можливостей. Головне, що навіть не за гроші, не за якісь посади, не за матеріальні блага. Ну не подарують їй велику квартиру-хороми. Яка була б явно не зайвою...Та й особисті проблеми не вирішаться. Не прославиться. Ім*я ніде не фігуруватиме великими літерами. Але. Людина з власної волі віддає власний вільний час, коли можна було б просто полежати на дивані з пляшкою пива, віддає сили, якісь кошти...Бо просто замуляла нечесність. З погляду певної категорії громадян - дивина...Та коли бачу це - стає реально якось тепліше. І теж хочеться бути кращою. І теж трохи дивуєшся...але розумієш, що негатив завжди помітніший, - та це не означає, що альтернативи йому ніде немає.
*Може, не ідеально висловила те, що хотіла. Проте виговорилася. Всім - тепла.