Дитя Чорнобиля

Я написала це кілька тижнів тему. Стосовно конкретної людини. Чомусь усе не ставила у жж... А тепер знову знайшла, перечитала. Старе написане заграло у новому контексті...

Вигадала собі дивну картинку. Повірила в неї. І не помітила птахів, що пролітали просто перед носом, проносячи у дзьобах екстрені послання.
Самовпевненість осліпила. Надягнула на тебе окуляри, які не зміг збити із самовдоволеного фейса навіть ураганний вітер і подальша гроза. Видно, і зі слухом почалися проблеми. Бо не почула грому, від якого задзвеніли і навіть розбилися деякі шибки, від якого заплакали діти, -- але ти пройшла повз них.
Плювала вгору. А думала, що йде дощ.
Шукала ворогів за десятки кілометрів. Нишпорила у віртуальному просторі. Підозрювала. Намагалася покусати себе за лікті. Плювалася. Брутально лаялася, сподіваючись надати собі крутості. А вороги були навіть ближче, ніж поряд. У самій тобі. І матюкаючись на них, не підозрювала, що сваришся із собою. Виглядала смішно. Та не усвідомлювала.
Проте картинка уже тріснула. І трохи розпливлася. Ти тремтячими руками, намагаючись приховати роздратування, спробувала її склеїти, відмити, поновити яскравість... Марно. Заляпалася клеєм та фарбою, покусала губи. Дефекту картинки-ілюзії – не приховала. Знову ходила із задертим носом, ще активніше викрикувала про свій успіх. Однак усе частіше спотикалася. Розплачувалася за втрачену рівновагу та власну маячню. За непомічених, покинутих, вигаданих і забутих. За те, що так і не дізнаєшся, що віщували ті послання...