![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Малґожата Хіллар
9/4/11 13:25Малґожата Хіллар народилася 19 серпня 1926 року. Справжнє ім'я - Яніна Кристина Хелена Хіллар.
Спочатку свої твори підписувала як Малґожата (Маргарита), потім так уже і лишилося.
Писала переважно інтимну лірику.
Почала навчання у гімназії у Старограді Ґданському. Під час окупації продовжувала навчання на таємних курсах у Варшаві. У 1945-1946 роках перебувала на чиновницькій роботі у Бидґощі. Екзамен на атестат зрілості склала екстерном у 1946 році у Ченстохові. Закінчила юридичний факультет Вашавського університету.
Дебютувала як поетеса публікацією поезії "Слова" у "Новій культурі" у 1955 році. Перший том поезій "Глиняний глечик" вийшов у 1957 році.
Чоловіком Малґожати був відомий критик і поет Збіґнєв Бєньковський. У 1962-му (за іншими даними у 1963 році) народився син Давид. Разом із чоловіком виїхала стипендіатом до США. Перед поверненням до Польщі у 1970 році відвідала Францію, Голандію та Німеччину. У 1967-му випустила томик поезій "Чекання на Давида", присвячений сину. У 1970-му ж році розлучилася з чоловіком. 1972-й - випустила "Вибрані поезії". Після чого взяла тривалу паузу.
У 1995 році вийшла остання збірка її віршів "Готовність до воскресіння".
Померла 30 травня 1995 року у Варшаві.
Усі збірки:
1957: Глиняний глечик
1959: Просьба до чебрецю
1961: Краплі сонця
1967: Чекання на Давида
1972: Поезії
1995: Готовність до воскресіння
[Додам від себе. Поезія проста. Іноді здається - до побутовості. Та є у ній якісь таємні коди. Звичайна "попса" так не проймає ]
( увійти )
Спочатку свої твори підписувала як Малґожата (Маргарита), потім так уже і лишилося.
Писала переважно інтимну лірику.Почала навчання у гімназії у Старограді Ґданському. Під час окупації продовжувала навчання на таємних курсах у Варшаві. У 1945-1946 роках перебувала на чиновницькій роботі у Бидґощі. Екзамен на атестат зрілості склала екстерном у 1946 році у Ченстохові. Закінчила юридичний факультет Вашавського університету.
Дебютувала як поетеса публікацією поезії "Слова" у "Новій культурі" у 1955 році. Перший том поезій "Глиняний глечик" вийшов у 1957 році.
Чоловіком Малґожати був відомий критик і поет Збіґнєв Бєньковський. У 1962-му (за іншими даними у 1963 році) народився син Давид. Разом із чоловіком виїхала стипендіатом до США. Перед поверненням до Польщі у 1970 році відвідала Францію, Голандію та Німеччину. У 1967-му випустила томик поезій "Чекання на Давида", присвячений сину. У 1970-му ж році розлучилася з чоловіком. 1972-й - випустила "Вибрані поезії". Після чого взяла тривалу паузу.
У 1995 році вийшла остання збірка її віршів "Готовність до воскресіння".
Померла 30 травня 1995 року у Варшаві.
Усі збірки:
1957: Глиняний глечик
1959: Просьба до чебрецю
1961: Краплі сонця
1967: Чекання на Давида
1972: Поезії
1995: Готовність до воскресіння
[Додам від себе. Поезія проста. Іноді здається - до побутовості. Та є у ній якісь таємні коди. Звичайна "попса" так не проймає ]
( увійти )
Нічні тіні кидаються врозтіч, але це не рятує їх від зникання.
Розбите серце - скалка до скалки, крихта до крихти - зростається, стаючи опуклим келихом, який наповнюється цинізмом. Переливаючись через край, він випаровується. Від випарів душно у кімнаті. Відчинити кватирку, провітрити.
Артеріями неквапно стрибають напівсонячні зайчики. Вони обережно пробуджують пульс.
Голова гуде бджолами думок.
Із очей викочуються величезні сонця і крапають на підлогу, залишаючи калюжі світла.
Сьогодні розумієш: із дзеркалом можна не лише ворожити. У нього можна і просто дивитися.
Впізнаєш і з подивом роздивляєшся власні учорашні малюнки. Встигли вицвісти. Але контурів не втратять ніколи. Посміхаєшся самими віями. А вже губи посмішку замикають.
Протягом дня матимеш безліч мішеней і стрілятимеш не лише очима.
Усі скарби давно знайдені. Тому залишатиметься тільки старанно їх перезаховувати. І не для того, щоб не знайшли. А для того, щоб не приростали і не звикали до старого місця.
Годинники показують різний час. Тиск бажань - у нормі. Залишилося пропустити вперед кілька надокучливих трамваїв і викликати таксі з доставкою додому.
Розбите серце - скалка до скалки, крихта до крихти - зростається, стаючи опуклим келихом, який наповнюється цинізмом. Переливаючись через край, він випаровується. Від випарів душно у кімнаті. Відчинити кватирку, провітрити.
Артеріями неквапно стрибають напівсонячні зайчики. Вони обережно пробуджують пульс.
Голова гуде бджолами думок.
Із очей викочуються величезні сонця і крапають на підлогу, залишаючи калюжі світла.
Сьогодні розумієш: із дзеркалом можна не лише ворожити. У нього можна і просто дивитися.
Впізнаєш і з подивом роздивляєшся власні учорашні малюнки. Встигли вицвісти. Але контурів не втратять ніколи. Посміхаєшся самими віями. А вже губи посмішку замикають.
Протягом дня матимеш безліч мішеней і стрілятимеш не лише очима.
Усі скарби давно знайдені. Тому залишатиметься тільки старанно їх перезаховувати. І не для того, щоб не знайшли. А для того, щоб не приростали і не звикали до старого місця.
Годинники показують різний час. Тиск бажань - у нормі. Залишилося пропустити вперед кілька надокучливих трамваїв і викликати таксі з доставкою додому.
Tags:
Відлежалося...
13/8/08 12:17Я написала це кілька тижнів тему. Стосовно конкретної людини. Чомусь усе не ставила у жж... А тепер знову знайшла, перечитала. Старе написане заграло у новому контексті...
Вигадала собі дивну картинку. Повірила в неї. І не помітила птахів, що пролітали просто перед носом, проносячи у дзьобах екстрені послання.
Самовпевненість осліпила. Надягнула на тебе окуляри, які не зміг збити із самовдоволеного фейса навіть ураганний вітер і подальша гроза. Видно, і зі слухом почалися проблеми. Бо не почула грому, від якого задзвеніли і навіть розбилися деякі шибки, від якого заплакали діти, -- але ти пройшла повз них.
Плювала вгору. А думала, що йде дощ.
Шукала ворогів за десятки кілометрів. Нишпорила у віртуальному просторі. Підозрювала. Намагалася покусати себе за лікті. Плювалася. Брутально лаялася, сподіваючись надати собі крутості. А вороги були навіть ближче, ніж поряд. У самій тобі. І матюкаючись на них, не підозрювала, що сваришся із собою. Виглядала смішно. Та не усвідомлювала.
Проте картинка уже тріснула. І трохи розпливлася. Ти тремтячими руками, намагаючись приховати роздратування, спробувала її склеїти, відмити, поновити яскравість... Марно. Заляпалася клеєм та фарбою, покусала губи. Дефекту картинки-ілюзії – не приховала. Знову ходила із задертим носом, ще активніше викрикувала про свій успіх. Однак усе частіше спотикалася. Розплачувалася за втрачену рівновагу та власну маячню. За непомічених, покинутих, вигаданих і забутих. За те, що так і не дізнаєшся, що віщували ті послання...
Вигадала собі дивну картинку. Повірила в неї. І не помітила птахів, що пролітали просто перед носом, проносячи у дзьобах екстрені послання.
Самовпевненість осліпила. Надягнула на тебе окуляри, які не зміг збити із самовдоволеного фейса навіть ураганний вітер і подальша гроза. Видно, і зі слухом почалися проблеми. Бо не почула грому, від якого задзвеніли і навіть розбилися деякі шибки, від якого заплакали діти, -- але ти пройшла повз них.
Плювала вгору. А думала, що йде дощ.
Шукала ворогів за десятки кілометрів. Нишпорила у віртуальному просторі. Підозрювала. Намагалася покусати себе за лікті. Плювалася. Брутально лаялася, сподіваючись надати собі крутості. А вороги були навіть ближче, ніж поряд. У самій тобі. І матюкаючись на них, не підозрювала, що сваришся із собою. Виглядала смішно. Та не усвідомлювала.
Проте картинка уже тріснула. І трохи розпливлася. Ти тремтячими руками, намагаючись приховати роздратування, спробувала її склеїти, відмити, поновити яскравість... Марно. Заляпалася клеєм та фарбою, покусала губи. Дефекту картинки-ілюзії – не приховала. Знову ходила із задертим носом, ще активніше викрикувала про свій успіх. Однак усе частіше спотикалася. Розплачувалася за втрачену рівновагу та власну маячню. За непомічених, покинутих, вигаданих і забутих. За те, що так і не дізнаєшся, що віщували ті послання...
