homo_feriens | Ближче до літа

Народу не терпиться провести зиму. Одні печуть млинці, інші святкують Валентина, треті - випікають млинці у формі сердечок, міксуючи традиції. Хтось відсторонюється від усього,бо йому ігрища на Масляну здаються диким пережитком минулого, а сердечка асоціюються або з всюдисущою політикою, або з гламурною мішурою, та аж ніяк - із чистим коханням. Проте, за відчуттям, більшості з них давно вже мріється, щоб розмерзлося і потепліло. Недарма з таким кайфом знищують опудало зими.Найкраще відчуття літа описані у над-емоційному вірші одного з моїх найулюбленіших поетів (якого часто цитую):

Так дихають ліси, і майже нелеґально
в них дихає луна, так свіжа і лляна
сорочка кожен мускул облягає, -
так до води біжить лукаве оленя...
Півкроку до юрми - і ми в високій брамі,
нас кличе висота, і, певно, неспроста
літає пломінець в отій віконній рамі,
хоч ніч, як стадіон опівночі, пуста.
І з містом, що внизу, говоримо на рівних,
прогонозів і погроз я знову недочув, -
а, власне, чи спроста прокашлюється в ринвах
важкий вологий ритм майбутнього дощу?
Він вже густий, як звук, він вже гряде - явити
розбурханість грудей крізь мокрі сорочки,
явити голу суть: дерева й алфавіти,
створіння і стежки, творіння і роки...
Він змиє всі рядки, він не залишить броду
й колишньому мені, що в лісі слово пас,
і крикне нам - глухим од літа і свободи:
напийтеся дощу! напийтесь про запас!..
Так дивляться ліси в німі провалля просік
і на бар'єрах брам лама крило луна,
так - знов, і знов, і знов - води напитись просить
з моїх пустельних рук лукаве оленя.
Ігор Римарук