homo_feriens | На мою підтримку

Що я вам можу сказати? Вік живи - вік учися, дізнавайся щось про людей, які нібито-дорослі, нібито-солідні (вважають себе такими). Виходить, що людина, будучи безпосереднім керівником, може місяцями (!) щось собі надумувати, дутися, по-своєму трактувати чийсь (самим же й вигаданий) настрій...Якісь здогадки-надумування переводити на роботу чи на особистості...Але - напряму нічого не казати.
У середу вислухала, що, мовляв, ходжу з невдоволеним виразом обличчя, це, мовляв, мабуть, тому, що щось у роботі не влаштовує, робота не подобається, а життя - надто коротке, щоб витрачати його на неулюблену справу. Багато чую маячні останнім часом, але щоб таке. Тобто людина щось собі надумала-накрутила. Перебуваючи в одній кімнаті, не додумалася по-нормальному запитати напряму (якщо вже щось ввижається-підозрюється).
У боргу не лишилася: мені, може, теж чийсь вираз обличчя не подобається, але як це стосується виконуваної роботи; якби були претензії як до працівника - зрозуміло, але тут - оцінні судження, перехід на особистості. Тобто я типу мовчки ходжу, роблю те, що не подобається і не нарікаю відкрито, - цікаво. Раніше мовби у мене був інший вираз обличчя. А поясніть, з якого часу став "не такий". З літа? Чудово. Зрозуміло. І відтоді не можна було напряму запитати, стосується це роботи, чи ні. Усе крутиться навколо роботи, а не може бути чогось особистого, - таке на думку не спадало?..І до чого тут суб'єктивне сприйняття чийогось виразу обличчя, якщо це ніяк не впливає на безпосередні обов'язки?..
...З наступного дня почала одноосібну безстрокову акцію протесту. Намалювала плакат (почепила над своїм робочим місцем - як психологічний тиск). Почала збір підписів на свою підтримку. Мене підтримали навіть два місцеві депутати. Роботу не припиняю, не страйкую, але про ситуацію - розповідаю. Усі солідарні зі мною можуть теж мене підтримати.