В час не до веселощів і суму (с)

[homo_feriens]

Трохи занедужала - якось це збіглося з новиною про Колю і розмовою з ним. Далі був складний день. Багато телефонних дзвінків, зустрічі людей з посилками. Підмінити мене не було кому. У другій половині дня мій фізичний біль десь розтанув, але прийшла страшна втома - з сонливістю. Та додому не можна було. Справи. Забрати з багетної майстерні оправлені в рамки картину аквареллю - яку колись малювала моя мама, а тепер вирішила облагородити цей витвір, - і мої вишиті маки на подарунок моїй двоюрідній тітці. Потім у мене мала бути ще зустріч в парку. Жінки мали передати мені патріотичні малюнки своїх дітей, а також аркуші з молитвами... Якби мені не допомогла Аліна, яка возила мене містом на своїй машині - не впоралася б. Ми разом ще сходили до ресторану, поговорили про життя. У цей час мені телефонував ще один чоловік, який готовий возити передачі у гарячі точки...
Вдома я вже відпочивала трохи, сиділа за компом, будувала плани на вихідні. І тут - мобільний. Коли висвітився номер - не відразу повірила своїм очам. Микола. Ніби відчув, що мені важкувато й самотньо. Так мило говорив. Просто хотів знати, як мої справи. Можна сказати, трохи фліртував. Ще цілком серйозно казав, які ми молодці, що організували центр допомоги солдатам...Я була дико розчулена. Ледь не плакала. Розпитувала, як він, як його "угораздило". Він не хотів казати подробиць по телефону - потім, при зустрічі. Йому, видно, не спалося, знеболювальних не хотів. Розповіла, що прочитала спеціально про перелом лопатки - це чи найрідкісніший із переломів, десь 1% з усіх, які бувають. Але й він - людина унікальна. Дуже тепло поспілкувалися. Прощаючись, обіцяв, що завтра ще зателефонує.
Такий вечір. Посмішка і трохи сліз. Він - так, це він, такий самий, впізнаю. Відчула щось таке, що відчувала давно з ним, але вже почала забувати...Тепло. М'яко. Скучила. Вдячна. Щаслива.
П.С. І йому тепер потрібний новий бронежилет!!! Бо той, що ми передавали, що був на ньому - врятував його, звісно, але тепер - "в хлам".