homo_feriens (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
homo_feriens) wrote2012-02-24 10:38 pm
homo_feriens) wrote2012-02-24 10:38 pm
Справжнє
У моєму жж - засилля романтики. І з цим нічого не можна зробити. Хтось, хто зовсім нічого не знає, може мене насварити: та таке життя складне, та таке твориться, а ти...
А мені буває дуже тяжко, і боляче, і не-знаю-що-робити, і ну-я-цих-паскуд-би-точно-до-стінки, і "та скільки ж можна?". Писати про це я не буду.
Напишу про один день. Це була минула неділя. Просто потім, згадуючи, я думала: чи не сон то був? Відбувалися ірреальні нібито речі. Сплеск емоцій - потужний. І якби не всі ті люди, яких зустріла того дня і які можуть все підтвердити, вирішила б: то - дрім.
Поїхала спочатку до знайомих - Олени з її сімейством, з якими не бачилася і до яких обіцяла приїхати соромно сказати, яку кількість разів. На посиденьки за кавою, на жаль-на жаль, залишилося тільки півгодини. А ще, йдучи до них від метро, випадково побачилася з колишньою колегою та її чоловіком ("Де б іще зустрілися?") - Вікою і Дмитром. Перекинулися кількома словами. Де тепер працюємо, як тепер живемо.
Повертаючись уже назад, до метро, зустрілася поглядом...із ним!- у потоці людей. Навіть здивуватися не встигла. Ми пройшли у цьому місці в один час, ані хвилиною раніше, знову ж - де б зустрілися. Лише привіталися, зупинивщись на мить. Він поспішав у гості. Я - на інший кінець міста, до лікарні, провідати й підтримати свого керівника.
Лікарняна атмосфера завжди гнітить, до того ж - така. Намагалася абстрагуватися. Гадаю, вдалося. У палаті - сам. Хоче вже вийти працювати. Обговорюємо новини. Навіть жартуємо. Йти не хотілося. Певне, від цього й забула у палаті хустку - довелося бігти вертатися.
А мені буває дуже тяжко, і боляче, і не-знаю-що-робити, і ну-я-цих-паскуд-би-точно-до-стінки, і "та скільки ж можна?". Писати про це я не буду.
Напишу про один день. Це була минула неділя. Просто потім, згадуючи, я думала: чи не сон то був? Відбувалися ірреальні нібито речі. Сплеск емоцій - потужний. І якби не всі ті люди, яких зустріла того дня і які можуть все підтвердити, вирішила б: то - дрім.
Поїхала спочатку до знайомих - Олени з її сімейством, з якими не бачилася і до яких обіцяла приїхати соромно сказати, яку кількість разів. На посиденьки за кавою, на жаль-на жаль, залишилося тільки півгодини. А ще, йдучи до них від метро, випадково побачилася з колишньою колегою та її чоловіком ("Де б іще зустрілися?") - Вікою і Дмитром. Перекинулися кількома словами. Де тепер працюємо, як тепер живемо.
Повертаючись уже назад, до метро, зустрілася поглядом...із ним!- у потоці людей. Навіть здивуватися не встигла. Ми пройшли у цьому місці в один час, ані хвилиною раніше, знову ж - де б зустрілися. Лише привіталися, зупинивщись на мить. Він поспішав у гості. Я - на інший кінець міста, до лікарні, провідати й підтримати свого керівника.
Лікарняна атмосфера завжди гнітить, до того ж - така. Намагалася абстрагуватися. Гадаю, вдалося. У палаті - сам. Хоче вже вийти працювати. Обговорюємо новини. Навіть жартуємо. Йти не хотілося. Певне, від цього й забула у палаті хустку - довелося бігти вертатися.