З ювілеєм, Григоровичу

[homo_feriens]

Трохи відпочивши і, що тут приховувати, поспавши... Цей тиждень вимотував багатьма подіями і переживаннями. До всього я взяла на себе організацію громадського відзначення ювілею - 200-річчя - Тараса Шевченка у місті. Не зважала на те, чи будуть якісь офіційні урочистості, чи ні (тим паче, що одержати якусь інформацію у міському відділі культури навіть журналістам було складно). Головне - не перетинатися з ними у часі.
Ближче до 9 березня вдалося з'ясувати, що "культурна очільниця" таки щось проводить (це було то покладання квітів, то звідкись виринула вже годинна програма з читанням віршів дітьми...). Цього року на офіційний захід запрошували...ЖЕКи. Розклеївши грубі оголошення на будинках.
На щастя, ми ніде не перетиналися, бо збиралися у різний час.
Враження від тих, хто був на офіційозі - ну, вони в своєму репертуарі... Культурша, яка завжди ревно підтримувала будь-яку партію, що при владі, та будь-якого міського голову, коли той всідався у крісло, а недавно встигла "покаятися, що співпрацювала зі злочинною владою", на оригінальність не страждає. З Шевченка зробили страждальця-сиротинку, читали якусь пейзажну лірику або щось таке найсумніше...Нічого "бойового", звісно.
Мені, щоб організувати цей захід на громадських засадах, довелося: репетирувати кілька днів в умовах обмеженого часу, познайомитися з новими людьми, кілька разів переписувати сценарій, кілька ночей не спати, хронічно бути "на телефоні", провести переговори з представниками політичних партій, які планували прийти, аби ті були без партійної символіки-агітації-гасел - зрештою мене послухали; матюки на свою адресу теж вислуховувала, але їх пропускала повз вуха (не подобається - іди собі, а я - роблю все правильно).
Настав той день і час. Зібралися на майдані в центрі міста, виступали, розповідали про Шевченка, його вплив на сучасне суспільство (згадали й Небесну Сотню), про його зв'язок із містом, читали поезію, закликали приєднатися до пішої ходи - пройти містом до історичного місця, де пам'ятник і парк. Мав бути ще й автомайдан. Проте автомобілістів повикликали до військкомату...Біля колони людей їхали в результаті лише дві машини. Несли прапори, скандували, співали.
Поклали квіти до пам'ятника. Продовжили вшанування. Тут люди також читали поезію. У нас лунали і "Холодний Яр", і "Розрита могила", і "Кавказ", і "Мені однаково...", малеча, яка теж рвалася виступити, декламувала "Садок вишневий коло хати" і "За сонцем хмаронька пливе"...Завершили дійство виконанням гімну України. Дехто збирався поїхати ще й до Києва - вшанувати й там. Проте поїхали лише кілька молодих хлопців. Я відчувала втому. Подякувала всім і пішла додому. Не все вдалося ідеально, у чомусь - сумбурно, але так людяно і справжньо...
Уже в сутінках виглядала у вікно. Квіти до пам'ятника Кобзареві все несли й несли...