Не вберегли

[homo_feriens]

Пильнуйте близьких. Цінуйте життя. Щодо логіки - це те, що нині найважче відшукати. Трагедії приносить не лише війна. .
Донька моєї колеги. Як так сталося - розмірковувати можна довго, та чи цим зарадиш.
Я спостерігала за цією дитиною, як вона була ще школяркою-старшокласницею. Ходили разом на поетичний пікнік, який я була влаштувала в лісі. Вона складала шкільні іспити. Обирала вищий навчальний заклад. Сумнівалася. Вступала. Пройшла. На такий самий факультет, на ту саму спеціальність, що і я колись. Навіть деякі викладачі - ті самі. Я спілкувалася з нею нечасто, але завжди намагалася їй повідомляти, коли десь відбувалися мистецькі заходи, особливо - коли патріотичні.
Вона росла, вчилася. Здається, мала значний ще нерозкритий потенціал. Як воно було в її особистому житті - не знаю. З усим іншим допомагала як могла. Організувала можливість невеликого підробітку - плюс навчання. Власне, я сама вчила її розбиратися з деякими комп'ютерними програмами. Її мама казала, що я природжений педагог. Я у цьому сумнівалася. Зате вірила, що те, чого я навчала, знадобиться надалі у житті...
Досі незрозуміло, що саме спровокувало все, що трапилося далі. Можливо, якось вплинула важка смерть її бабусі рік тому, можливо - не знайшлося взаєморозуміння з батьками чи однолітками, а може - як кажуть у народі - "пороблено". Тривожні дзвіночки я зауважила ще минулого літа. Її мати казала, що донька, мовляв, переймається, що поправилася, хоче щось із цим робити. Мене це дуже здивувало і вже тоді трохи насторожило. Молода дівчина без граму зайвої ваги, легка, мов пір'їнка, щось собі надумує.
Далі було багато різних подій. Усе закрутилося. Її мама - особливо останні кілька місяців - була вся поглинута роботою. Про якісь домашні проблеми не розповідала. При спілкуванні завжди була усміхнена, надзвичайно оптимістична, що вводило багатьох в оману - особливо тих, хто звик судити про життя людини та її внутрішній стан за якимись зовнішніми ознаками. Я ж розуміла, що то переважно лише її захисна реакція, особливо з того часу, як вона поховала матір, а на близьке спілкування з донькою, схоже, часу не лишалося, або ж спілкування було - не таке. Тепер не мені судити.
Лише не так давно стало відомо, що у дівчини серйозні проблеми. Катастрофічно швидко худне, майже не їсть, у неї зникли "жіночі дні", пішов гормональний збій... До лікарів звертатися не поспішали. І видно, втратили момент, коли вже треба було бити на сполох.
Місяць тому приблизно я зустріла її на вулиці. Вона сама звернулася до мене - впізнала, а я її - ні. Перекинулися кількома словами, я сказала, як я рада була її бачити, вона ще просила своїй мамі вітання переказати, коли побачу. Мені тоді здалося, що вона на вигляд ніби висохла, ніби навіть стала менша на зріст.
Спочатку лікарі не брали її на стаціонар. На мою думку - боялися відповідальності. Або ж - такі були "фахівці". Дівчину намагалися лікувати вдома, прописали якусь дієту. На той час вона вже не могла сама пересуватися. Носили на руках по хаті. Вона ще почала отікати... Ми всі намагалися допомогти: скидалися грошима, щось радили, шукали ліки, які ще не всюди можна було дістати... Нарешті її поклали до реанімації. На той час вона важила не більше 30 кг. Мала галюцінації. Годували штучно. Прогнозів не давали. Було зрозуміло, що якщо виживе - то з наслідками на все подальше життя. Але хоч би так.
Учора мені сказали, що її не стало. Це у якомусь розумінні була й моя дитина теж. У батьків вона була - єдина. Лише 20 років. Завтра похорон.