Одна з п'ятниць

[homo_feriens]

Це, мабуть, був рекорд. Збирали знову посилки на два батальйони. Туди ж передали прапори з написаними на них побажаннями. І - квадрокоптер. Завантажили машину. Крім того, йшли до нас і йшли - ті, кого обіцяли зібрати. Одні виходять - інші вже на порозі. Троє з ремотного батальйону, вони вже вдруге; семеро - з радіорозвідки, просять не світити ніде їхні імена; далі - речі ще на п'ятьох, це вже дільничі з міського відділку, їм теж скоро від'їжджати... Приходила жінка, яка переймається за одного бійця-добровольця. Вона йому не рідня, просто знайома, а ще вона знає двоюрідну сестру іншого бійця (і я її вже знаю) - і за того теж переймається. Постійно запитує, чим ще допомогти. Пише вірші для бійців, які на фронті. Тепер обіцяла й про мене щось написати. Каже, що добро, яке я роблю, воздасться мені значно більшою мірою. Я - не знаю, намагаюся про це не думати. Збираю, телефоную, пишу звіти, хворію. Ввечері, коли все стихає, бачу в інтернеті нове фото Миколи з дружиною. Завершивши все, виходжу надвір, уже темно. Хочеться поблукати на самоті, але надто легко вдягнулася і ще не одужала. Повертаюся додому. Тут мені просто хочеться лізти на стінку. Вже зовсім пізно згадую, що навіть забула протягом дня поїсти.