Перев'язка душі

[homo_feriens]

Не про те зараз думаємо і не тим займаємося.
Учора гостро відчула, що всі ці багатогодинні обговорення свободівського відео, ці підготовки до якихось виборчих кампаній...такі дріб'язкові. Учора гостро відчула, що мені дуже бракує освіти, а від цього - безпорадність, неготовність. Якось уже майже нікому не думається про покинутих людей, травмованих на Майдані, про покинутих військових і покинутий Крим. Досі казали, що, можливо, ми будемо стикатися з новим "афганським синдромом"...Та це буде не колись. Це так є уже зараз. І надалі це буде така велика проблема, таких масштабів, що ніхто не уявляє. І не треба думати, що когось це омине. У вас, у вашій родині, у колі ваших друзів - все добре і затишно, ніхто не постраждав, але ніхто не гарантує, що у вас не буде нового колеги, чи ваша донька (племінниця, сестра) не почне зустрічатися з хлопецем/чоловіком, який спочатку щось замовчуватиме, а тоді...Ці люди поряд із нами. З тієї ночі абсолютно ніхто не вийшов без травм. Навіть ті, кого фізично ніяк не зачепило. Я читала коротенькі статті, як поводитися з такими людьми, коли в них загострення, але того мало. Треба штудіювати праці з психології та психіатрії, брати консультації в професіоналів із серйозним досвідом. Як зробити перев'язку - знає багато хто. Зовсім мало знають, як зробити перев'язку душі. А без цього тепер не можна. Вчора пізнього вечора я бачила, як людина стає сама не своя, а як діяти - не знала. Схоже, багато таких людей було після війни - покинуті, дещо розгублені, забуті, з нічними (та й денними) жахами, з втратою роботи чи втратою працездатності та неможливістю повернутися до праці. А от тепер запитання: ви - де?! Ті, хто строчить по 100500 коментів під фотками про "наших героїв", називаючи їх найкращими нареченими у країні іт.д. Ті, хто бігали, то у віночках, то в касках, фоткалися на барикадах, дружно виставляли фотки на аватарочки і одержували від друзів 100500 коментиків: яка ти хоробра, гарна, яскрава...А герої - є. І вони самотні. І з ними набагато важче, ніж побігати у віночках. Вони потребують допомоги. Водночас вони надзвичайно горді. Зрозуміло, це була революція Гідності. Та цим вони іноді шкодять самі собі. Допомогу не приймають, про свої потреби не кажуть, проблеми замовчують, не жаліються.А ще - цей синдром. Мені тяжко таке бачити. І розумію, що треба набувати нових знань. І вчитися жити зовсім інакше.