homo_feriens. Зібране в букет (Reply)

На вихідних побачила багатьох людей, з якими давно хотіла зустрітися.
Теплі вечори усьому сприяли.

Спитали, чи збираюся видавати свою збірку. Відповіла, що вирішила: видам тільки тоді, коли назбирається досить матеріалу. Щоб відразу - багатотомник. "Та ні, треба ж спочатку маленьку книжечку видати!.." Та знаю, знаю, я ж не марнославна. Зовсім.

І традиційні запитання: коли я вже нарешті вийду заміж та скільки це вже мені років.

Ще сподобалися слова про те, що дехто втратив у моїй особі натхнення. І як же тепер без музи. Ага. Тут якраз - про нактхнення і якраз - про музу. Той випадок.

І: "Що ж це таке!На кожній сторінці у газеті - твоя нахабна самозадоаолена пика!" К (здивовано): "Де? Ось, тільки тут.У всій газеті - тільки одне моє фото!" І: "Так це тільки у цьому номері!" К (до мене):"Чого ти постійно ржеш?" Я:"Весело мені! Добре жити!" І: "Це в тебе, певне, щось хороше у житті сталося, що така щаслива?" Я: "Усього лише пішла з роботи!"

А потім не встигла попрощатися нормально. Бо кудись порозбігалися...

А комусь, кажуть, цими вечорами сумно та самотньо. Але ж - не зізнається. Не скаже.

...Вихідні добігали кінця. Проминула пам'ятник колись заживо згорілому коту. І ресторан...

А пізно вночі знайшла дещо, написане ще майже рік тому. І забуте. І дуже близьке після перечитування. І цьому хотілося просто посміхатися, а не бурхливо веселитися.

Ось воно як буває.