РанОК

Від сьогоднішнього сну прокинулася на 20 хвилин раніше, ніж треба. І знала, що після такого - вже не засну. Тому просто лежала у якомусь напівзабутті. Все відчувалося аж занадто реально. Кажуть, що головне - не сон, а відчуття, які він після себе залишає. "Легко спілкуватися у снах"(с)Але не дуже. Напівінтуїтивно, підсвідомо. Більше - одним поглядом, рухом, жестом. І моє мовчання та готовність...уже просто ДО ВСЬОГО. А потім - знову моє мовчання, і ті слова, точніше голос - уже без образи, без злості, роздратування чи ненависті, а так...як говорять про щось минуле, що давно-давно пройшло, забулося, навіть частково стерлося із пам*яті, далеке, ледь-присутнє.І у тому голосі тільки трохи вловима гіркота - усього крихта. І ще крапля втоми та якогось розчарування, - але такого, яке майже не хвилює. Я чула...А коли стала відповідати, то щось таке сталося, що ніяк не могла закінчити почате речення. Хвилювалася, знову пробувала повторити. Обійми. Нібито так обіймаються у безнадії. Та разом із тим...така захищеність!!!І, може, не треба намагатися нічого казати, а мої думки давно-давно зчитані й зрозумілі?.. Не знаю. Ще зусилля.Набираю у легені повітря. Відчуваю, як важко мені дихати. Просто хана.Уже не відчуваю, а навіть ЧУЮ своє власне тяжке, але глибоке дихання.Ловлю повітря.І від цього покидаюся...Розмова не закінчена. Сон обірвався. Проте є безмежне відчуття щастя... Неймовірно. Фантастично. Раптом після цього так легко заплакалося. Довго пригадувала, коли востаннє насправді плакала.Не пригадала. Думала, що розучилася. Видно - ні.
Хочеться зберегти це відчуття якомога довше.

І тепер, пишучи пост, знову...Переходячи на ридання і одну за одною дістаючи ароматичні хустинки...Тільки б ніхто не помітив. Не можу зупинитися.

Хтось запитає - скажу, що сильно застудилася.