Із ненавмисне підслуханого

Зовсім юна дівчинка.З добре забезпеченої сім'ї, чого й не приховує. Розповідає, що працює у столичній міськадміністрації, в одному з відділів, набирається досвіду. Рада, що має таку посаду.Вважає, що їй щастить у житті, бо вона хороша й з усіма підтримує добрі стосунки. Працювати подобається. Але не любить пліток, підсиджувань і кар'єризму, які щодня бачить на роботі. "Хотя...Может, это везде так...Я не знаю...У мене еще нет опыта",- зітхає.У батьків зараз певні проблеми.Та й усе навкруги не зовсім так, як хотілося б.Та з країни виїжджати не хоче."Я все равно хочу жить и работать в Украине.Если только родители захотят выехать, и то...". "Я не говорю, что я патриотка...", - поспішно виправдовується, відводячи погляд.-"Но ведь все в конце концов хотят умереть не где-то, а на родине".

"Homo feriens"

Упиваюся книжкою спогадів Ірини Жиленко "Homo feriens". Постійна боротьба: завтра рано вставати, але ні, почитаю ще.Подобається світ, який творить Ірина Жиленко.Точніше - описує. Це все колись було насправді, але та атмосфера ніколи не повернеться.Із чимось погоджуєшся,щось подумки заперечуєш,але відірватися від товстелезної книжки не можеш. Перечитую і її поезію.