Одкровення. Золоті гори
14/6/12 21:51![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
homo_feriensРозпочинаю рубрику "Одкровення". З такої історії. Майже рік тому я була тимчасово безробітна. Навіть моє резюме гуляло Інтернетом. З цього усе й почалося.
Одного дня мені зателефонували із запитаннями: чи справді шукаю роботу і як ставлюся до мережевого маркетингу. У вустах багатьох моїх знайомих назва ось такого маркетингу звучить як матюк. Та я подумала, що маю трошки часу, бажання розважитися і набути якого-не-якого досвіду. Сказала, що ставлюся нейтрально і погодилася на співбесіду.
Слід додати, що по телефону зі мною розмовляв молодик, якого я так і не побачила. Співбесіду ж проводив зовсім інший дядечко. Та про все по порядку.
Отже, у вказаний час я з'явилася за вказаною адресою. Вже сам район і будівля, де був розташований офіс, навіювали світову нудьгу й бажання тікати бадьорим галопом. Але ж вирішила погратися. У кабінеті на мене чекали чоловік передпенсійного віку та молода дівчина, якась працівниця цієї контори. За ідеєю, якщо погоджуюся працювати, то маю тісно співпрацювати саме з нею, з дівчиною. Так мені потім розтлумачили.
На співбесіді, звісно, не пояснювала докладно, хто я. Давала лише певні сухі факти біографії: народилася, вчилася, працювала. Зате потенційний роботодавець розповідав багато. Почав з лекції про те, що люди в нас сидять на маленьких зарплатах, під постійною загрозою звільнення, без якихось гарантій, але вони вже звикли до цього і бояться щось змінити у своєму звичному житті. Але ж така можливість є! Та страх і сумніви заважають нею скористатися. От у мережевому маркетингу ти більше сподіваєшся на себе, ти вільніший, маєш змогу заробити...ну просто до фіга. (Ні, "до фіга" він не сказав). Мені пощастило - маю шанс теж стати такою людиною. До речі, до речі! В Україні вже не одна людина стала мільйонером завдяки такій діяльності. Щоправда, імен цих мільйонерів він не назвав. Ну, я і не розпитувала.
От у радянські часи, розвивав він тему, людину складніше було звільнити з роботи. Майже неможливо. Тоді профспілки хоч працювали. А тепер...Що тепер? От, звертався він чи то до мене, чи то до якогось уявного простору-аудиторії, твій батько може ж щось не так сказати на роботі начальнику - і все, без роботи. І що тоді?..Я не стала дискутувати. Просто хід його думки тільки набирав розвитку і хотілося почути, куди ж його далі понесе. Стримуючи свій фірмовий скептичний усміх, слухала. Хоч могла б розповісти. І як за хвалених радянських часів мою маму, вагітну, цькували на роботі, і як їй доводилося перти проти системи, пишучи скаргу на добрих колег аж у міністерство...І як мій батько вже за теперішніх часів кілька разів погрожував директору, що звільниться. Той був у паніці, бо не мав ким такого цінного працівника замінити. Батьку, як правило, давали вихідні на роздуми, обіцяючи пристати на його умови. І він, зрештою, залишався. Але не про це зараз!
Дядько ж розвивав думку: за мінімальну зарплату своїх мрій не здійсниш. А люди, які взялися за цю діяльність, уже побували у багатьох країнах світу, вже купили собі багато дорогих речей...Тут він несподівано запитав мене щось про мої мрії. Не пригадую, як точно було сформульовне запитання. Але то була провокація. Зрозуміла, до чого він хилить. Та, найсмішніше, що у найпершу секунду, сама для себе, подумала про чоловіка, п'ятьох дітей і ведення домогосподарства. Чекали від мене явно іншого. Аби уникнути відповіді, сказала, що справді маю дуже звичайні, приземлені мрії. Потенційний роботодавець вигукнув, що мене навчать мріяти, мріяти правильно, мріяти по-справжньому. Контора буде оплачувати різні тренінги, буде навчати - як працювати і, знову ж таки, мріяти! ("Цікаво, вчити мене надумали",- думаю). Також із мене зроблять справжню бізнес-леді. З натяком типу: "а не те, що зараз". Ну, таке, завуальоване хамство. Шкода, диктофона не було. "А який може бути літературний образ із такого дядечка у майбутньому", - то я знову думала собі.
Повинна ж хотіти шуб і діамантів. А тут такий облом. Але нічо. Дядько не засмутився. Розповів про фірму, про те, що треба буде робити. Продавати, звісно. Дуже корисні товари. Різноманітні. Від нижньої білизни до харчових біодобавок та іншої дрєбєдєні. Показав каталог товарів. Їх треба буде спробувати на собі, щоб пересвідчитися, які вони хороші та якісні. А тоді, надихаючи своїм прикладом, закликати друзів і знайомих купувати в мене усе те. "Поменшає в мене друзів", - подумалося.
Дядечко багато говорив. Пояснював, що зможу розгулятися, побачити світ. А так от тільки й зможу відпочивати, що на Київсьокму морі. Цікаво, що вгадав,зараза. Бо тоді саме тиждень як повернулася від подруги, з Київського моря. Про це не сказала. Як і про те, що у мене в кишені й без мережевого маркетингу лежить квиток на тур чотирма країнами...Вловив-таки мій скепсис. Знову переконував, що все саме так, як він каже. Якщо ж я погоджуюся працювати, то - одне маленьке уточнення - маю спочатку купити в них товарів для себе. На 500 гривень, здається. Говорив. І чекав на моє рішення. Відповіла, що маю подумати. Дав часу до завтра. Наступного дня, до якоїсь там години вечора, я мала перетелефонувати й сказати остаточне рішення. Пообіцяла, що так і зроблю. Коли вже збиралася йти, він видав фразу, яка є непрощенною помилкою у спілкуванні зі мною - рішення своє, мовляв, Ви насправді вже прийняли. "Не сумніваюся, - міркую. - Коли за мене щось намагаються вирішити, завжди одержують високі результати".
Того дня розповіла про пригоду братові. Він, пробивши контору через Інтернет, дав короткий і швидкий діагноз:"... мафія" (означення за містом, де розташований головний їхній офіс).
Наступного дня часу в мене до години Х залишалося ще немало. Однак, у конторі з нетерпінням чекали на відповідь. Перетелефонували самі. Не дядечко, а знову той невидимий молодик. Відповіла, що пошукаю собі щось інше. Щоправда, не подякувала за те, що матеріалу для дослідження-осмислення мені підкинули.
......
Минув майже рік. Свій перший мільйон я так і не заробила. Такий шанс втратила. Зараз би пішки зовсім не пересувалася. Лише на лімузині-членовозі. Вузенькими вуличками.
Одного дня мені зателефонували із запитаннями: чи справді шукаю роботу і як ставлюся до мережевого маркетингу. У вустах багатьох моїх знайомих назва ось такого маркетингу звучить як матюк. Та я подумала, що маю трошки часу, бажання розважитися і набути якого-не-якого досвіду. Сказала, що ставлюся нейтрально і погодилася на співбесіду.
Слід додати, що по телефону зі мною розмовляв молодик, якого я так і не побачила. Співбесіду ж проводив зовсім інший дядечко. Та про все по порядку.
Отже, у вказаний час я з'явилася за вказаною адресою. Вже сам район і будівля, де був розташований офіс, навіювали світову нудьгу й бажання тікати бадьорим галопом. Але ж вирішила погратися. У кабінеті на мене чекали чоловік передпенсійного віку та молода дівчина, якась працівниця цієї контори. За ідеєю, якщо погоджуюся працювати, то маю тісно співпрацювати саме з нею, з дівчиною. Так мені потім розтлумачили.
На співбесіді, звісно, не пояснювала докладно, хто я. Давала лише певні сухі факти біографії: народилася, вчилася, працювала. Зате потенційний роботодавець розповідав багато. Почав з лекції про те, що люди в нас сидять на маленьких зарплатах, під постійною загрозою звільнення, без якихось гарантій, але вони вже звикли до цього і бояться щось змінити у своєму звичному житті. Але ж така можливість є! Та страх і сумніви заважають нею скористатися. От у мережевому маркетингу ти більше сподіваєшся на себе, ти вільніший, маєш змогу заробити...ну просто до фіга. (Ні, "до фіга" він не сказав). Мені пощастило - маю шанс теж стати такою людиною. До речі, до речі! В Україні вже не одна людина стала мільйонером завдяки такій діяльності. Щоправда, імен цих мільйонерів він не назвав. Ну, я і не розпитувала.
От у радянські часи, розвивав він тему, людину складніше було звільнити з роботи. Майже неможливо. Тоді профспілки хоч працювали. А тепер...Що тепер? От, звертався він чи то до мене, чи то до якогось уявного простору-аудиторії, твій батько може ж щось не так сказати на роботі начальнику - і все, без роботи. І що тоді?..Я не стала дискутувати. Просто хід його думки тільки набирав розвитку і хотілося почути, куди ж його далі понесе. Стримуючи свій фірмовий скептичний усміх, слухала. Хоч могла б розповісти. І як за хвалених радянських часів мою маму, вагітну, цькували на роботі, і як їй доводилося перти проти системи, пишучи скаргу на добрих колег аж у міністерство...І як мій батько вже за теперішніх часів кілька разів погрожував директору, що звільниться. Той був у паніці, бо не мав ким такого цінного працівника замінити. Батьку, як правило, давали вихідні на роздуми, обіцяючи пристати на його умови. І він, зрештою, залишався. Але не про це зараз!
Дядько ж розвивав думку: за мінімальну зарплату своїх мрій не здійсниш. А люди, які взялися за цю діяльність, уже побували у багатьох країнах світу, вже купили собі багато дорогих речей...Тут він несподівано запитав мене щось про мої мрії. Не пригадую, як точно було сформульовне запитання. Але то була провокація. Зрозуміла, до чого він хилить. Та, найсмішніше, що у найпершу секунду, сама для себе, подумала про чоловіка, п'ятьох дітей і ведення домогосподарства. Чекали від мене явно іншого. Аби уникнути відповіді, сказала, що справді маю дуже звичайні, приземлені мрії. Потенційний роботодавець вигукнув, що мене навчать мріяти, мріяти правильно, мріяти по-справжньому. Контора буде оплачувати різні тренінги, буде навчати - як працювати і, знову ж таки, мріяти! ("Цікаво, вчити мене надумали",- думаю). Також із мене зроблять справжню бізнес-леді. З натяком типу: "а не те, що зараз". Ну, таке, завуальоване хамство. Шкода, диктофона не було. "А який може бути літературний образ із такого дядечка у майбутньому", - то я знову думала собі.
Повинна ж хотіти шуб і діамантів. А тут такий облом. Але нічо. Дядько не засмутився. Розповів про фірму, про те, що треба буде робити. Продавати, звісно. Дуже корисні товари. Різноманітні. Від нижньої білизни до харчових біодобавок та іншої дрєбєдєні. Показав каталог товарів. Їх треба буде спробувати на собі, щоб пересвідчитися, які вони хороші та якісні. А тоді, надихаючи своїм прикладом, закликати друзів і знайомих купувати в мене усе те. "Поменшає в мене друзів", - подумалося.
Дядечко багато говорив. Пояснював, що зможу розгулятися, побачити світ. А так от тільки й зможу відпочивати, що на Київсьокму морі. Цікаво, що вгадав,зараза. Бо тоді саме тиждень як повернулася від подруги, з Київського моря. Про це не сказала. Як і про те, що у мене в кишені й без мережевого маркетингу лежить квиток на тур чотирма країнами...Вловив-таки мій скепсис. Знову переконував, що все саме так, як він каже. Якщо ж я погоджуюся працювати, то - одне маленьке уточнення - маю спочатку купити в них товарів для себе. На 500 гривень, здається. Говорив. І чекав на моє рішення. Відповіла, що маю подумати. Дав часу до завтра. Наступного дня, до якоїсь там години вечора, я мала перетелефонувати й сказати остаточне рішення. Пообіцяла, що так і зроблю. Коли вже збиралася йти, він видав фразу, яка є непрощенною помилкою у спілкуванні зі мною - рішення своє, мовляв, Ви насправді вже прийняли. "Не сумніваюся, - міркую. - Коли за мене щось намагаються вирішити, завжди одержують високі результати".
Того дня розповіла про пригоду братові. Він, пробивши контору через Інтернет, дав короткий і швидкий діагноз:"... мафія" (означення за містом, де розташований головний їхній офіс).
Наступного дня часу в мене до години Х залишалося ще немало. Однак, у конторі з нетерпінням чекали на відповідь. Перетелефонували самі. Не дядечко, а знову той невидимий молодик. Відповіла, що пошукаю собі щось інше. Щоправда, не подякувала за те, що матеріалу для дослідження-осмислення мені підкинули.
......
Минув майже рік. Свій перший мільйон я так і не заробила. Такий шанс втратила. Зараз би пішки зовсім не пересувалася. Лише на лімузині-членовозі. Вузенькими вуличками.
Tags: