(no subject)

[homo_feriens]

...Щоб розвіяти непрохану нудьгу, Василь вирішив самотою прогулятися до метра „Університет”. Піднявшись від Хрещатика вверх вулицею Леніна, він вийшов до Володимирського собору. Але цього разу не проминув його, як звично, а вирішив постояти в тиші ікон. Поставив свічку. Без жодних прохань, на долю... Спокій не віднайшов навіть у храмі. Перебігши вулицю, Василь хотів пірнути в черево метра, але останньої миті передумав іпобрів гуляти університетським парком. Непомітно видибав до метра „Хрещатик”. На ескалаторі рука звично потягнулась до кишені по книжку, але погляд спіткнувся зупинився на профілі молодої красивої жінки, яка їхала ескалатором трохи нижче від нього. Забувши про книжку, Василь поволі спускався сходами ескалатору. Зупинившись на одну людну вище від неї, він невідривно спостерігав за ґраційними порухами незнайомки. Це заспокоювало. Відчувши на спині чийсь пронизливий погляд, жінка обернулася. „Ну що це я, справді”, -- подумав Василь, але очей так і не відвів. „Що за нахаба! Хіба можна так дивитися на незнайому жінку?” – докоряв її погляд. Незручність не минала, й, не маючи бажання розчинитися в драговині ситуації, Василь радше інстинктивно, аніж осмислено, ринувся східцями донизу, зачепивши „її своїм крилом”, як потім це пригадувалося Валі. -- Що ти робиш? Знайомитися на вулиці ніколи не було твоїм коником. Чорт-зна-що вона подумає. Сідай, лайдаче, вагону та їдь на свій „Більшовик”. Втім, збігши з ескалатора, він не поспішав пірнути до вагону, а зупинився неподалік, спостерігаючи за наближенням незнайомки. -- Цікаво, звідки тут, у Києві, взялася ця природність?.. Як її звати? Жінка шарілась і зійшла зі сходів, так і не піднявши очей на зухвалого молодика, який вирішив, здавалося, зжерти її своїми глибокими очиськами. -- Невже тобі подобається цей нахаба? – питала вона себе, розуміючи, що не без задоволення відгукнеться на будь-який вияв уваги. Він, втім, лише повернув голову їй услід. -- Нам по дорозі, -- констатував, коли вона повернула в напрямку „Більшовика”. Чорноту тунелю прорізали фари поїзда, що під’їжджав до станції. Двері вагонів довго не відчинялись, і Валя краєм ока відзначила, що парубійко з-під лоба спостерігає за нею, ніби зважуючи: „їхати – не їхати”. -- Який нахаба! Теж мені, оцінщик, -- обурилася частина її єства. Інша тієї ж миті заперечила. – Може й нахаба, але ж ти відчула, яким теплом тебе оповило, коли торкнувся твого плеча на ескалаторі. Двері зачинилися, і в полоні власних думок жінка навіть не звернула уваги на те, що останньої миті Василь ускочив до сусіднього вагона й спостерігає за нею тепер через вікна вагонів. На під’їзді до „Політехнічного інституту” вона з прикрістю виявила, що молодика в вагоні немає. Випадкова зустріч погрозливо перетворювалась на яскравий кадр із життя, що несподівано виник і так само несподівано й швидко зник, трансформувавшись у приємний і дивний спогад. Піднявшись ескалатором до виходу, вона знову відчула той же погляд, що нагло й тепло поїдав її на „Хрещатику”. Василь, який довго не міг вирішити, сідатидо одного вагону з цією дивною жінкою, чию постать його погляд несподівано впіймав на ескалаторі, одразу виокремивши з загалу одноманітних киянок та прибульців, чи все ж у інший, щоб непомітно спостерігати за нею, вскочив до сусіднього вагону, коли двері ледь не зачинилися перед носом. -- Встиг, -- подумав він, пробиваючись до віконця торцевих дверей і намагаючись не випускати з поля зору риси обличчя, що несподівано швидко ставали рідними. Він насолоджувався певною розгубленістю жінки, побоюючись зізнатися в тому, що йому до нестями приємно спостерігати за нею. Йому було приємно бачити, як вона заглиблюється у себе, як не звертає уваги на хтиві погляди молодиків, котрі, як і він, не відводили очей від молодої жінки, яка самотньо їхала в майже порожньому вагоні вечірнього метра. На „Політесі” він перебіг до її вагону й навіть був спикрений, що, заглиблена в себе, вона не звернула на це найменшої уваги. Жінка не підняла голови навіть тоді, коли він майже зачепив її, проходячи повз неї. Майже образившись на таку неувагу, Василь обігнав натовп вечірніх роззяв і ввігнався в східці ескалатора. Ступивши на східці, він чомусь одразу ж пошкодував, що не наважився в вагоні заговорити: -- А раптом там, нагорі, на неї чекають. Чоловік, із яким вона зустрічається, подруга, це ж так незручно буде стежити за ними двома. Але як знайомитися? Будь-що-будь, на вулиці я таки підійду до неї. Обов’язково підійду, -- вирішив Василь. Проскочивши скляні двері з написом „ВИХІД”, він заховався поміж дерев, видивляючи натовп, що поволі сунув йому услід, і намагаючись не пропустити жінку, яка вабила до себе дедалі більше. Людський потік рідшав, а її все не було. -- Невже вона повернулася, випадково проїхавши потрібну зупинку? – не встиг злякатися він, як око вихопило знайому постать із загалу. Жінка йшла майже на нього, але, ніби зіткнувшись із якою невидимою оку перепоною, раптом звернула вбік і попрямувала до п’ятого трамваю, яким Василь звично їздив до гуртожитку. У вагоні було порожньо. Молода жінка, яка, Василь чомусь був певен, помітила його між деревами, ніби навмисне сіла на подвійне сидіння, провокуючи зайняти місце поруч. Проте він відразу не наважився, і лише нові пасажири, які почали заходит на „Гарматній”, загрожували сісти на його […] місце, підштовхнули підійти до незнайомки: -- Ви пазволітє? – запитав він, соромлячись і відчуваючи неприродність російської, що, втім, притлумлювало незручність від такого знайомства. -- Пажалуста, -- відповіла. Розмова загрозливо не в’язалася. Втім, несподівано виявилось, що навіть мовчати поруч із нею було приємним. Біля „Червоного екскаватора” набрякле небо прорвалося мжичкою, що дозволило Василеві – треба підняти вікно, з якого дощові краплини падали прямо на одяг, -- знову виявити увагу. -- Ми, виявляється, сусіди, -- несподівано прохопився Василь, очікуючи, як вона прореагує на українську. Вона відповіла. Українською! На четвертій просіці, де майже на галявині лісу закінчувалася трамвайна колія, уже виходили вдвох. Ще не знаючи імен одне одного, але що важать імена, коли після 15-20 хвилин ув обох було відчуття, що знаються вони з давніх-давен. До пізньої ночі – знайомство. Навіть без поцілунків. Василь боявся необережним словом чи дією знищити той химерний і неміцний контакт, який виник у нього з цією жінкою. -- Доля таки вміє обдарувати, -- думав він, прямуючи далеко за північ до гуртожитку. Так відбулося знайоство Василя Стуса з Валентиною Попелюх. Поет майже не присвячував їй віршів, але всі жіночі образи його поезій та перекладів несуть невловиму печать Валиної особистості. Д. Стус. Василь Стус: Життя як творчість.