Вечір швидкого реагування

[homo_feriens]

Гаряче сонце, гарячі камені та близький погляд. Ось усе, що запам’яталося з того дня. Більше не треба. Інше – зайве.
Люди скупчувалися, як божевільні молекули. Незважаючи на спеку. Юрмилися на площі. Та нікому не було діла до інших.
А над усім цим безладом вивищувався мандрівний філософ Григорій Сковорода. Він також нагрівся до над-температури. Але нікому й на думку не спало простягнути йому попити. Може, Григорій Савич дуже хотів пива. Або звичайної води. Тільки сам не міг нахилитися й дотягнутися, зважаючи на громіздку монументальну тіло будову. Хоч, можливо, він пив саме те проміння липневого надвечір’я, і йому єдиному не було байдуже, що ж твориться унизу з тими людьми, які на хвилину зупиняються чи швидко проходять повз нього.
А ще – навколо невидимо, але відчутно дихали в унісон час та історія. Минулим. Прадавнім. Загадковим. Мудрим. І... невблаганним.
Чи крок, чи сто метрів, чи кілометр уліво або вправо – все одно наступиш на древнє.
Тут опиняєшся зазвичай у доленосні моменти. У таких ситуаціях, коли відповідь буває лише „так” або „ні”. Відступати чи торгуватися, обираючи третій варіант – не годиться. Сюди ж приходиш, аби знайти відповідь. Іноді за руку приводить Доля.
З таких місць тебе краще чують вищі сили. Просто стає менше перешкод для звернень і розмов: для людини з людиною, а чи для людини з... Хто у що чи у кого вірить.
Цього спекотного надвечір’я можна було загадати. І справдитися (або ні) мало сьогодні ж. Бо вечір тут – швидкого реагування. Ось і настане час зрозуміти, наскільки бажання – правильні, думки – щирі, мрії – здійсненні, а почуття – сильні. Перевірити себе. Віднайти себе.
Як же хотілося, щоб час не просто минав, а спливав, тягнувся – до непристойносі, щоб вечір якнайдовше не закінчувався, а – тривав!тривав!!тривав!!! І проханя надійшло до невидимої книги звернень. І час – нарешті – розплавився. Став липкий і в’язкий, його можна було тягнути, скільки потрібно!
Доводилося вести відразу дві розмови. Одночасно. Паралельно. Це важко. Та обидві – почули.
Подумки—шепіт до низького сонця, до... до...Низька нота. Скоро впадуть сутінки. Чари не мають розвіятися. Якщо судилося, якщо – так, то хай здійсниться. Хоч там як. Пагорби – чуєте? Собори? Дзвони? Кам’яні вулички? Григорій Савич? Ангели? Сонце? Боже?..
Теплий золотий пил вкриває слова. Час – трохи зупиняється. Чекає. Співчуває.
Химерне щастя тупцює близько. Чутно, як воно зітхає і вчиться стримувати сльози. Прийшло. Дивиться дивними очима. Бо покликали. Шоковане. А хто не був би у шоці?.. Головне – відбулося так, як і мало статися. Ложка дьогтю завжди буває у діжці з медом. Тільки – питання: яка? Столова? Чайна? Але ж тут, хоч і абсурдно, мед сам виробляє той дьоготь. Навіщось. Ну, хай буде.
Оббріхування зовсім стихають; чиїсь злі гострі риси розмиваються у просторі та зникають; лихі язики ступлюються і назавжди завмирають. Бо тепер нічого не зміниш. Почуто. Здійснено. Відбулося.
Світло-синя нічна вітальня приймає подяки. Лише зорі на цьому тлі чомусь не срібні, як завжди, а занадто різні за розміром і...гранатові. Проте – так уже схотілося головному художнику в його ексцентричній галереї, і так є уже давно, а ми ж – просто гості.
Щасливо задурманює настояне вино тривалого дня, яке чекало на своє відкриття стільки років, скільки потребував такий непростий задум.