Придурки на Волині

[homo_feriens]

Ми з Птахом ніби розсталися, але поїхали типу в прощальне турне.І я, і він хотіли побувати в Острозі, в Луцьку, помандрувати, отже, спільна мета нас знову зблизила.
Взяли з собою велосипеди.
З самого початку все пішло не так, як хотілося.Я взяла квитки на поїзд замість електрички підвищеного комфорту, бо на електричку квитків уже не було.Птах страшно лаявся.Але нічого.Запакували велосипеди до поїзда, поїхали до славного міста Острог.Погода там була не те, що в Києві.ВІдразу замерзли, змокли.Дощ!Під ним, все більше змокаючи, доїхали від станції Острог до самого міста.Там справді було на що подивитися.Маленьке, акуратне містечко, давня архітектура.Пересувалися містом велосипедами.Звідти поїхали назад на станцію, вже дещо втомлені.Вечоріло.Сутеніло.Дощ не припинявся.На станції купили квиток на ляктричку до Рівного.Поки чекали, забавлялися з прикольним песиком і годували його.Від Рівного мали їхати ще 20 км, в село, до знайомого Полярного Птаха.У нього мали заночувати, а зранку їхати лисапетами до Луцька.А з Луцька вже до Києва.
В Рівному дощ переріс у справжню бурю.Натомлені, голодні, ми мали проїхати через все місто, а тоді ще 20 км до села.Здавалося б, небагато, та не за такої погоди!!!Їхати ставало дедалі складніше.За містом починалася вже суцільна темрява, просто провал.Неосвітлена траса, ніч, ноги, що деделі більше болять від утоми, мокрий одяг, який липне до тіла і робить його разів у 5 важчим, заважаючи рухатися,дощ і вітер в обличчя, фігова дорога...Хотілося просто вити, плакати, але я економила сили, бо ж іншого виходу не було.В кросівках хлюпала вода.У Птаха виявилась пробитою задня камера.Нічого гіршого уявити було неможливо.Ми були мокрі до трусів.Труси - холодні,липкі,мокрі, брудні, а ти ніч-чого не можеш зробити!Здавалося, їхали цілу вічність, а насправді до примарного села залишалося ще... половина дороги!Ноги вже не слухалися.З"явився
страх підхопити якусь хронічну хворобу і все життя потім згадувати незлим тихим цю поїздку...Спробували зупиняти машини.Та хто зупинмться в таку дику ніч?Проїхали ще трохи.Через силу.Хотілося жити.Дуже.
Я побачила далеке світло .Вантажівка.Я знала, що вона зупиниться.Відчувала.Так!
Але водій не міг взяти насіз велосипедами.Що робити?Ми були ледь живі.Вирішилиприв"язати велики у полі.Коло стовпів.Подалі від траси.Хто їх забере в таку ніч?А вранці повернутися по них.Так і зробили.Далекобійник-класний львівський дядько- підкинув нас до села.
А там!..Нас нарешті зустрів друг Павла.Ура!Їжа, сухий одяг, тепла постіль!!!!Оце щастя.Птах сказав, що я насправді дуже витривала, сильна, і не впадаю в паніку.Я подякувала.Зморені, ми заснули.А вранці хлопці поїхали на автобусику(теж знайомого) забирати велики.Я залишилась вдома.
Телефонний дзвінок.Це Павло."Вкрали велосипеди".Він заявив у міліцію.Я поклала слухавку і схопилася за серце.Попросила ліків у матері нашого друга (Сашка).Валідол, корвалол.Лягла у ліжко.
Хочеться вірити, що злодіїв знайдуть.Ймовірність мала, але так хочеться!!!!!!!!
До Луцька поїхали вже маршруткою.Походили містом.Пофоткались.Та настрій був уже геть не той.Я намагалася бути якомога спокійнішою, хоча один раз все ж не стрималася і почала ні з того, ні з сього сміятися істеричним сміхом просто в луцькому тролейбусі."Придурки в Західній Україні"-повторювала я.
Побачили Луцький замок (занедбану, але все одно гарну історичну пам"ятку), затишні вулички, побували у підземеллі...
А тоді- знову на поїзд.
Я ще не була вдома.Сиджу в І-неті в Києві.Батьки ще не знають, що сталося.Мене чекає складна розмова.
Птах взяввину за викрадення на себе.Віддав мені гроші за велосипед.Він сказав, що зробив помилку-поспішив і прв2язав велосипеди ненадійно...
Хочеться вірити, що їх знайдуть.Так хочеться!
Загалом же все нормально.Живі,здорові.