Видіння і відлуння

[homo_feriens]

Кілька днів тому, ще влітку, мені не спалося.Майже всю ніч просиділа у тиші зі збіркою поезій Ігоря Римарука.Самі назви його віршів уже несуть у собі якийсь магнетизм."Діва Обида","Привидонечка","Нічні голоси", "Покрова","Відлуння",
"Світло в камені", "Нічна ріка","Біла на білому", "Скляне життя","Три потоки місячного світла","Знак","Пошуки сну"...Багато поезій асоціюються в мене з певними періодами чи подіями мого життя.Ніби про мене написано...Якби вміла писати музику, зробила б з його віршів пісні.Було б супер...
А ось дещо з мого улюбленого,
Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато...
Що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш, неначе на свято?

Перевідано друзів і рід...
Шаленіють в кишені дукати -
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох проблукати шинками
й наостанку шматками свинцю
обмінятися, мов крашанками.


Ніч настала - немов на Купала:
велеможна, тривожна, в"язка...
Потойбічна імла википала
зі старого, як дим, кавника.

Шибка відблиски сонні ловила,
ворушились у стінах гвіздки,
перешіптувались мальовидла,
переморгувались свічники...

Через дальні глухі перевали
плентав голос - голодний спудей.
Вовкулаки-віки виривали
слово з вуст, наче серце з грудей.

Сиве дзеркало, томик Целяна,
крик совиний і кроки сновид...
Не просвічував крізь порцеляну -
мовби папороть - ранішній світ.