Палац "Україна"
21/3/10 18:26![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
homo_feriensЗ будівлею київського палацу "Україна" маю багато спогадів і асоціацій. Так само, як і люди, палац має свою історію. Завжди якийсь непомітний надрив прихований за усіма концертами, веселощами, святами і ювілеями. Головний архітектор проекту будівлі наклав на себе руки майже відразу по відкритті. ...У 1996 р. кум мого батька брав участь у капітальному ремонті цього приміщення. Кажуть, тоді багатьом працівникам не доплатили за роботу. Пізніше цей чоловік наклав на себе руки. Ні, не через роботу, все було набагато пізніше, просто - через несприятливий збіг багатох життєвих обставин. Наклалася ще й така асоціація.
У романі Оксани Забужко "Музей покинутих секретів" небагато, але насичено йдеться про Палац "Україна"
Палац закінчили будувати восени 1970-го, і ми всією родиною були на врочистому відкритті – то був перший палац у моєму житті, який нарешті наклався на саме це, донесене з казок слово – „палац”, повністю злився з його сліпучим сяйвом і запаморочливою просторою неосяжністю й вихлюпнувся за межі слова, затопивши благеньке коритечко дитячої уяви ( звідтоді я подумки незмінно селила всіх королів і принцес саме там, у Палаці „Україна”, в тому, найпрекраснішому з усіх, бачених і донині, зразка 1970-го року, – Кловський на таку місію не тягнув, Маріїнський тоді був закритий для публіки, а всякі там новітні „палаци щастя” були, на мій тодішній погляд, чистим обманом, бо нічим не різнилися від колгоспних критих ринків, та й на сьогодні не різняться...). Невиразно пам’ятаю (кадром здалеку, позаяк жінкам і дітям при такому високодержавному ділі належалося стояти осторонь) батька в безберегому світляному морі фойє, в гурті високих (з погляду п’ятирічної) розсміяних чоловіків, які тисли собі навзаєм руки, і власну горду свідомість його тодішньої важливості: „Це мій тато будував!”, – хоч він, звичайно, не будував, він тільки брав участь в інженерних розрахунках у складі групи експертів: новоспечений кандидат наук із дисертацією на потрібну тему, властиво, скромна собі шестьорка, – якби вчасно пригнувся, замість непрохано висовуватись, його б і не помітили, – а той, хто справді будував, хто був головним архітектором проекту, хто, мабуть, також стояв у тому гурті Дуже Важливих Мужчин і промінився, приймаючи вітання, – той через кілька днів по тому вийшов з кабінету секретаря ЦК, зайшов до туалету, замкнувся в кабінці й повісився на власному паскові: його Палац виявився занадто добрим для Києва, він затьмарював Кремлівський Дворєц Сьєздов, а це було вже не тільки нечемством і викликом, а й грубою політичною помилкою, за яку українському керівництву мусили з Москви добряче спарити задницю, і керівництву треба було притьмом оту спарену задницю рятувати, вживати заходів, шукати винуватців, найліпше б розпочати кримінальну справу за розтрату будматеріалів, а що кандидат на роль головного розтратця так навідвіз був від ролі відмовився, нахабно повісившись у самому будинкові ЦК, то справи, дякувать Богові (та й небіжчику ж!), відкривати не стали, її взагалі н е с т а л о, цілої тої справи, – її немов змили, спустили в унітаз у цековському клозеті, заглушивши шумом води з бачка, так що невдовзі ніхто про неї вже не пам’ятав, та й скільки їх було, таких справ, чи ж за всіма встежиш...Просто, нововідкритий Палац „Україна” відразу ж зачинився „на ремонт”, інтер’єри були спішно обдерті з декору, з делікатно тонованих букових паркетів, горлично-сірої обшивки крісел, кунштовних світильників, – з усього, що давалось обдерти: все було замінене на грубіше, дешевше й простецькіше, і через місяць-другий, коли його відкрили наново, – з тими кислотно-лазуровими дерматиновими кріслами, що стоять і донині, – я вже не впізнавала чарівного палацу своїх казок: його так само н е с т а л о, він розчинився в повітрі, як, зрештою, й роблять у казках всі чарівні палаци, за ніч перенесені джином кудись за море...
У романі Оксани Забужко "Музей покинутих секретів" небагато, але насичено йдеться про Палац "Україна"
Палац закінчили будувати восени 1970-го, і ми всією родиною були на врочистому відкритті – то був перший палац у моєму житті, який нарешті наклався на саме це, донесене з казок слово – „палац”, повністю злився з його сліпучим сяйвом і запаморочливою просторою неосяжністю й вихлюпнувся за межі слова, затопивши благеньке коритечко дитячої уяви ( звідтоді я подумки незмінно селила всіх королів і принцес саме там, у Палаці „Україна”, в тому, найпрекраснішому з усіх, бачених і донині, зразка 1970-го року, – Кловський на таку місію не тягнув, Маріїнський тоді був закритий для публіки, а всякі там новітні „палаци щастя” були, на мій тодішній погляд, чистим обманом, бо нічим не різнилися від колгоспних критих ринків, та й на сьогодні не різняться...). Невиразно пам’ятаю (кадром здалеку, позаяк жінкам і дітям при такому високодержавному ділі належалося стояти осторонь) батька в безберегому світляному морі фойє, в гурті високих (з погляду п’ятирічної) розсміяних чоловіків, які тисли собі навзаєм руки, і власну горду свідомість його тодішньої важливості: „Це мій тато будував!”, – хоч він, звичайно, не будував, він тільки брав участь в інженерних розрахунках у складі групи експертів: новоспечений кандидат наук із дисертацією на потрібну тему, властиво, скромна собі шестьорка, – якби вчасно пригнувся, замість непрохано висовуватись, його б і не помітили, – а той, хто справді будував, хто був головним архітектором проекту, хто, мабуть, також стояв у тому гурті Дуже Важливих Мужчин і промінився, приймаючи вітання, – той через кілька днів по тому вийшов з кабінету секретаря ЦК, зайшов до туалету, замкнувся в кабінці й повісився на власному паскові: його Палац виявився занадто добрим для Києва, він затьмарював Кремлівський Дворєц Сьєздов, а це було вже не тільки нечемством і викликом, а й грубою політичною помилкою, за яку українському керівництву мусили з Москви добряче спарити задницю, і керівництву треба було притьмом оту спарену задницю рятувати, вживати заходів, шукати винуватців, найліпше б розпочати кримінальну справу за розтрату будматеріалів, а що кандидат на роль головного розтратця так навідвіз був від ролі відмовився, нахабно повісившись у самому будинкові ЦК, то справи, дякувать Богові (та й небіжчику ж!), відкривати не стали, її взагалі н е с т а л о, цілої тої справи, – її немов змили, спустили в унітаз у цековському клозеті, заглушивши шумом води з бачка, так що невдовзі ніхто про неї вже не пам’ятав, та й скільки їх було, таких справ, чи ж за всіма встежиш...Просто, нововідкритий Палац „Україна” відразу ж зачинився „на ремонт”, інтер’єри були спішно обдерті з декору, з делікатно тонованих букових паркетів, горлично-сірої обшивки крісел, кунштовних світильників, – з усього, що давалось обдерти: все було замінене на грубіше, дешевше й простецькіше, і через місяць-другий, коли його відкрили наново, – з тими кислотно-лазуровими дерматиновими кріслами, що стоять і донині, – я вже не впізнавала чарівного палацу своїх казок: його так само н е с т а л о, він розчинився в повітрі, як, зрештою, й роблять у казках всі чарівні палаци, за ніч перенесені джином кудись за море...
Tags: