Мозаїчні частинки мене
4/9/13 19:55![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
homo_feriensНадто багато болючого, й одне за одним. Питання про моє "робоче" майбутнє, проблеми зі здоров`ям, дивний настрій, готовність - уже давно - до будь-чого. Тим часом мою подальшу долю вирішували на Банковій.
До пізньої години двоє солідних (в усякому разі на вигляд) чоловіків, вирішували вічне http://vzahalinijak.livejournal.com/505414.html питання - "а як же до мене підступитися". Це поки я терзалася своїм внутрішнім торнадо, яке болісно борсалося, а іноді кололося, приблизно в районі серця.
- Такого хорошого фахівця безглуздо звільняти, втрачати після закінчення проекту. - Потрібна перекваліфікація. - Я запропоную їй цей варіант. - Але якщо для неї це буде надто рутинна, нетворча робота? Якщо вона не захоче, відмовиться? - Так це ж не просто щось. Це причетність. До діяльності людини, яка пішла у владу, щоб спробувати щось змінити у цій країні...- Це ти так думаєш. А чи вважає вона так?..- Добре, я завтра поговорю з нею...
...Трагікомедія. От кажіть тепер, що абсолютно всім депутатам байдуже, що про них думають виборці. Не розумію тільки, чому в моїх думках сумніваються. Не буду ж я через себе переступати і, зціпивши зуби, думаючи щось погане...
Коротше кажучи, погодилася. Залишаюся в команді. Це ок. Подивувалася лише такому трепетному поводженню.
Щодо особистого.
Він, схоже, знайшов нову симпатію, може, й любов. Однак не віриться, ну не віриться, що це серйозно і надовго. Захоплення. Хоч там як, а партизану тепер буде не до мене, принаймні, якийсь час, - так собі думала ще вчора ввечері-сьогодні зранку. Мені - своє робити. Тобто - зануритися з головою в роботу, самоосвіту, в усе, що бачу. Постаратися просто не думати про нього, у жодних контекстах. Цікаво, що останні місяці в мене збилося сприйняття часу. Капітально. Не бачиш його тиждень, а за відчуттям - як добрячий місяць. І лише календарики допомагають з`ясовувати істину. Цей збій у сприйнятті часу поширювався і на все інше. А зараз варто переключити увагу. Але ж я обіцяла дещо зробити до дати наступного суду. Досі не зробила. Запланувала на сьогодні - потворити вдома. Замислилася. Зависла над стрічкою новин. Коли це дзвонять в офісні двері. Гості. Свободівці. По мою душу. Але - кого я бачу - він. Чому так завжди? Лише подумаю - лише подумаю - про спробу його забути, як він миттєво нагадує про себе. 200 ж років не приходив до мене на роботу, а тут...
Сама собі дивуюся. Де дівся той внутрішній зажим? Сміюся, жартую, щось пропоную, наче нічо не болить. Пропоную кави. Давно я не варила йому кави. Це прекрасно. Коли відчуваєш неймовірне задоволення навіть від того, що просто вариш і подаєш каву людині. Як скучила за цим процесом і як хотіла цього знову (ну на всю голову, еге?). Говоримо. Мені кажуть, що 100% мені довіряють. Сидимо поряд. Роздивляюся його. Синець під оком іще не зійшов, але тепер набув гематомно-синьо-багрянуватого забарвлення. Через усю неголену вилицю зеленуватий "розпис". Я хоч і не з полохливого десятка, і не з випещених дзєвачєк, але однак не можу довго на нього дивитися, щоб не відчувати легкий морозець за спиною. Коли хлопці пішли, я довго дивилася їм услід, а потім відчула, що мені реально полегшало, навіть натхнення прийшло.
Тепер помедитувати - і жити далі.
До пізньої години двоє солідних (в усякому разі на вигляд) чоловіків, вирішували вічне http://vzahalinijak.livejournal.com/505414.html питання - "а як же до мене підступитися". Це поки я терзалася своїм внутрішнім торнадо, яке болісно борсалося, а іноді кололося, приблизно в районі серця.
- Такого хорошого фахівця безглуздо звільняти, втрачати після закінчення проекту. - Потрібна перекваліфікація. - Я запропоную їй цей варіант. - Але якщо для неї це буде надто рутинна, нетворча робота? Якщо вона не захоче, відмовиться? - Так це ж не просто щось. Це причетність. До діяльності людини, яка пішла у владу, щоб спробувати щось змінити у цій країні...- Це ти так думаєш. А чи вважає вона так?..- Добре, я завтра поговорю з нею...
...Трагікомедія. От кажіть тепер, що абсолютно всім депутатам байдуже, що про них думають виборці. Не розумію тільки, чому в моїх думках сумніваються. Не буду ж я через себе переступати і, зціпивши зуби, думаючи щось погане...
Коротше кажучи, погодилася. Залишаюся в команді. Це ок. Подивувалася лише такому трепетному поводженню.
Щодо особистого.
Він, схоже, знайшов нову симпатію, може, й любов. Однак не віриться, ну не віриться, що це серйозно і надовго. Захоплення. Хоч там як, а партизану тепер буде не до мене, принаймні, якийсь час, - так собі думала ще вчора ввечері-сьогодні зранку. Мені - своє робити. Тобто - зануритися з головою в роботу, самоосвіту, в усе, що бачу. Постаратися просто не думати про нього, у жодних контекстах. Цікаво, що останні місяці в мене збилося сприйняття часу. Капітально. Не бачиш його тиждень, а за відчуттям - як добрячий місяць. І лише календарики допомагають з`ясовувати істину. Цей збій у сприйнятті часу поширювався і на все інше. А зараз варто переключити увагу. Але ж я обіцяла дещо зробити до дати наступного суду. Досі не зробила. Запланувала на сьогодні - потворити вдома. Замислилася. Зависла над стрічкою новин. Коли це дзвонять в офісні двері. Гості. Свободівці. По мою душу. Але - кого я бачу - він. Чому так завжди? Лише подумаю - лише подумаю - про спробу його забути, як він миттєво нагадує про себе. 200 ж років не приходив до мене на роботу, а тут...
Сама собі дивуюся. Де дівся той внутрішній зажим? Сміюся, жартую, щось пропоную, наче нічо не болить. Пропоную кави. Давно я не варила йому кави. Це прекрасно. Коли відчуваєш неймовірне задоволення навіть від того, що просто вариш і подаєш каву людині. Як скучила за цим процесом і як хотіла цього знову (ну на всю голову, еге?). Говоримо. Мені кажуть, що 100% мені довіряють. Сидимо поряд. Роздивляюся його. Синець під оком іще не зійшов, але тепер набув гематомно-синьо-багрянуватого забарвлення. Через усю неголену вилицю зеленуватий "розпис". Я хоч і не з полохливого десятка, і не з випещених дзєвачєк, але однак не можу довго на нього дивитися, щоб не відчувати легкий морозець за спиною. Коли хлопці пішли, я довго дивилася їм услід, а потім відчула, що мені реально полегшало, навіть натхнення прийшло.
Тепер помедитувати - і жити далі.