Майданний період
26/11/13 13:30![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
homo_feriensМало що розумію, але стараюся активно жити у цьому.
З установкою "Можливо все що завгодно" я зрослася. Та навіть за такого "зрощення" можливі сюрпризи. Кажуть, понеділок - день важкий. У мене початок тижня - власне, понеділок - розбив усі мої плани, стратегії, домашні заготовки. До життя, на відміну від шкільних уроків, неможливо ідеально підготуватися.
Вагалася, чи йти взагалі зранку на судове засідання чи відразу на роботу - та й по всьому. Цікавість взяла гору. На роботу я повідомила, що буду дещо пізніше. Дорогою до суду зустріла його. З банкою "Revo" в руці. Двоє інших підсудних його побратимів відразу ж виматюкали його. Чому, мовляв, той прийшов на засідання підхмелений (він був після нічної зміни). Не з'явився свідок - нардеп. Тому засідання вкотре вирішили перенести. Але для того, щоб знати, коли ж свідок точно зможе бути, адвокати мали зв'язатися з ним. "Телефонуйте на Майдан", - іронічно зауважила суддя. Визначили дату, розійшлися.
До початку засідання трохи поговорила з ним. Виглядав убито, але на мене дивився особливо, навіть намагався загравати. Також він перекинувся кількома словами з адвокатом, просячи поради. З того, що почула і зрозуміла, випливало: за накопичені борги по аліментах (а може, і ще якісь) його майно (частина житла) чи то арештували, чи збираються арештувати. Також в іншій розмові він похмуро жартував, що гіршою за його теперішню ситуацію може бути лише така: привезли до моргу, зробили розтин, який показав, що смерть настала у результаті розтину. Однопартійці продовжували нападатися на нього і по завершенні засідання. Зрештою вони вдвох сказали, що їдуть на Майдан. Він сказав, що нікуди не поїде - має хоч відпочити, виспатися. Мене запросив на душевну розмову. Я зрозуміла, що на роботу сьогодні не потраплю. Зателефонувала, сказала, що сьогодні маю відпочити.
До генделяри пішли втрьох: я, він і його колега з роботи, який прийшов підтримати на судове засідання (проте запізнився і все швидко скінчилося без нього). Цей колега сприйняв мене як його - мого підзахисного, дівчину. Втім, ми нічого не заперечували. Тим паче, він дивився на мене таким поглядом....Я його не могла залишити, просто не могла. А той колега казав, що "мій" не має опускати руки, що є кому за нього молитися - у нього все налагодиться завдяки моїм молитвам, що таких жінок, як я, потрібно дуже цінувати, що наспраді я - внутрішньо - значно вища й старша за "мого", що як чудово мати поруч розумну жінку і т.д....
По посиденьках той колега відбув додому, а ми удвох - додому до "мого". Наростало відчуття дежавю. Сіли не зовсім у ту маршрутку, цілувалися. Вийшли під дощ, слід було ще чимало пройти. Раз по раз зупинялися. Я казала - не зовсім розумію, що відбувається, а він відповідав, що просто мене цілує.
У нього вдома прийшло розуміння: іноді потрібно бути ні на роботі, ні на Майдані, краще спробувати врятувати одну людину з її бідою, ніж братися за глобальну ситуацію. Я була потрібніша - йому, там, ніж десь на площах. Нічого ні про що не хотіла загадувати, але дякувала вищим силам за тут-і-тепер, за можливість бути з ним. Тільки вдвох, тільки одне для одного.
Майдани з бездарно-безпорадними лідерами дістали, а народ...його не розбудиш і гарматою! (як він висловився). Йому прикро від усього, він не хоче, щоб процвітав самообман, він не хоче, щоб його хтось ганьбив, що він "зараз проспить революцію", бо саме він не спав тоді, коли дрихнули всі інші (у прямому й переносному розуміннях). Я намагалася викликати його на відвертість, хоч це дуже складно. Він добряче замикається, майже наглухо. Проте дещо щемливе - почула. Він давно живе одним днем - якось так воно стало після розлучення три роки тому. Не загадує далеко наперед. Не хоче довго жити. Бо якщо життя - ось таке, а коли воно ще й довге...На слова про те, що з ним добре, відказував:"Я ж лише міраж, який сьогодні є, а завтра - вже зникне". Запевняла: завтра він буде, обов'язково буде!
Твердо вирішили присвятити час одне одному. Не відповідати на телефонні дзвінки. Послати всіх на хрін. Нікуди не їхати. Насолодитися. Відпочити. Виспатися.
Мені зателефонувала знайома, якій конче потрібно було знати "як там на Майдані". Відповіла, що зараз не дуже можу розмовляти, якось потім...Пізнішне зателефонувала моя мама. Тут теж повинна була відповісти. Вона запитувала, чи не на Майдані я, чи не в міліції раптом...На його мобільний дзвінки час від часу накочувалися хвилями або сипалися градом. Це слід було витримати. Мовчати. Від мобільного і компа можна відмежуватися. Але що робити з реальністю. У якій несподівано вирішили нагрянути разом батько і брат "мого". Тому з його батьком вимушено познайомилася. Батько - росіянин. Намагався виховувати-перевиховувати сина, щось там його повчав щодо господарських справ. Також обурювався безглуздям і неефективністю акцій протесту, опозицією, "Свободою" і Тягнибоком зокрема. Епічно, що робив він це, одягнутий у футболку з символікою "Свободи". Почав розповідати про якесь українське село, яке за 2 км, здається, від Польщі. Люди там вільно ходять через кордон. "Ходять на Майдан",- закінчив фразу мій. Але батько, не зрозумівши іронії, виматюкав сина. І продовжував. Мовляв, ходять через кордон, скуповуються в ЄС, бачать, як там живуть, з людьми спілкуються, а коли почався Євромайдан, то село подало якусь заявку, аби їх швидше взяли... На мене відреагував здивовано-зацікавлено. Розпитував сина, де він таких гарних дівчат бере, вгадував, де ж ми познайомитися. У "Свободі"? У нього на роботі? "Коли у нього був страйк, я йому плакати малювала", - кажу. "Так ты художница?" - підняв брови. Просячи підтримки очима:"Миколо, я - художниця?.."-"Так. Бачив картину Малєвіча? То вона намалювала!" - надіслав батькові наступну "шпильку".
Тим часом ситуація швидко змінювалася. Йому зателефонував однопартієць (якого теж судять) із пропозицією усе ж поїхати на Майдан. Він вирішив їхати, я - з ним. На збори було 10 хвилин. "Девушку зачем тянешь на Майдан-то?!" - закіпішував старий. "А у нас зараз період такий. У когось - цукерково-букетний, а у нас - майданний! Тут усе серйозно. Аллах акбар", - кивнувши на те, як я зав'язую на голові хустку. Ми вислизнули у вологу ніч.
Були на Грушевського, трохи у Маріїнському, переважно на Хрещатику, Майдані Незалежності та Європейській площі, де зрештою осіли. "Мій" страшенно критикував усіх тих, хто хвалилися своїми участями у штурмах. "А що ви насправді корисного зробили?" - запитував у таких. "Це - Ліда, наш захисник", - з гордістю відрекомендовував мене. У мене ж запитував, що я знайшла у ньому - такому абсолютно "відмороженому", казав, що дивується, як я його терплю. Відповідала, що нічого складного тут немає.
Одна його однопартійка, з якою щойно познайомилися, теж дивувалася - як я можу бути з ним (це коли він відійшов). "Ти ж уся така хороша! А він - такий поганий! Хоча - це не дивно. Протилежності. Чорне і біле. Інь і янь!" - "Ні, він справді хороший!.." - "Коли спить!..".
Він же, крім усього, дивувався, що над Європейською досі не підняли поряд із державним - червоно-чорний прапор. Узяв ініціативу в свої руки. Зробив.
А потім була вже пізня ніч. Багаття. Трохи мокрого снігу. Зморилися. Сиділи на сходах під Українським Домом. Кімарили, хоч це не дуже виходило. Сірий ранок зустріли, зігріваючи одне одного обіймами. Він бідкався, що потягнув мене на Майдан, а мені завтра на роботу. Він - хоч зможе виспатися. Я казала, що не хочу думати, як буде на роботі. З усього цього відчувала дивне щастя. Змучені, їхали першим метро додому. Один день непомітно перейшов в інший, наступний. Життя триває.
/lj-cut>
З установкою "Можливо все що завгодно" я зрослася. Та навіть за такого "зрощення" можливі сюрпризи. Кажуть, понеділок - день важкий. У мене початок тижня - власне, понеділок - розбив усі мої плани, стратегії, домашні заготовки. До життя, на відміну від шкільних уроків, неможливо ідеально підготуватися.
Вагалася, чи йти взагалі зранку на судове засідання чи відразу на роботу - та й по всьому. Цікавість взяла гору. На роботу я повідомила, що буду дещо пізніше. Дорогою до суду зустріла його. З банкою "Revo" в руці. Двоє інших підсудних його побратимів відразу ж виматюкали його. Чому, мовляв, той прийшов на засідання підхмелений (він був після нічної зміни). Не з'явився свідок - нардеп. Тому засідання вкотре вирішили перенести. Але для того, щоб знати, коли ж свідок точно зможе бути, адвокати мали зв'язатися з ним. "Телефонуйте на Майдан", - іронічно зауважила суддя. Визначили дату, розійшлися.
До початку засідання трохи поговорила з ним. Виглядав убито, але на мене дивився особливо, навіть намагався загравати. Також він перекинувся кількома словами з адвокатом, просячи поради. З того, що почула і зрозуміла, випливало: за накопичені борги по аліментах (а може, і ще якісь) його майно (частина житла) чи то арештували, чи збираються арештувати. Також в іншій розмові він похмуро жартував, що гіршою за його теперішню ситуацію може бути лише така: привезли до моргу, зробили розтин, який показав, що смерть настала у результаті розтину. Однопартійці продовжували нападатися на нього і по завершенні засідання. Зрештою вони вдвох сказали, що їдуть на Майдан. Він сказав, що нікуди не поїде - має хоч відпочити, виспатися. Мене запросив на душевну розмову. Я зрозуміла, що на роботу сьогодні не потраплю. Зателефонувала, сказала, що сьогодні маю відпочити.
До генделяри пішли втрьох: я, він і його колега з роботи, який прийшов підтримати на судове засідання (проте запізнився і все швидко скінчилося без нього). Цей колега сприйняв мене як його - мого підзахисного, дівчину. Втім, ми нічого не заперечували. Тим паче, він дивився на мене таким поглядом....Я його не могла залишити, просто не могла. А той колега казав, що "мій" не має опускати руки, що є кому за нього молитися - у нього все налагодиться завдяки моїм молитвам, що таких жінок, як я, потрібно дуже цінувати, що наспраді я - внутрішньо - значно вища й старша за "мого", що як чудово мати поруч розумну жінку і т.д....
По посиденьках той колега відбув додому, а ми удвох - додому до "мого". Наростало відчуття дежавю. Сіли не зовсім у ту маршрутку, цілувалися. Вийшли під дощ, слід було ще чимало пройти. Раз по раз зупинялися. Я казала - не зовсім розумію, що відбувається, а він відповідав, що просто мене цілує.
У нього вдома прийшло розуміння: іноді потрібно бути ні на роботі, ні на Майдані, краще спробувати врятувати одну людину з її бідою, ніж братися за глобальну ситуацію. Я була потрібніша - йому, там, ніж десь на площах. Нічого ні про що не хотіла загадувати, але дякувала вищим силам за тут-і-тепер, за можливість бути з ним. Тільки вдвох, тільки одне для одного.
Майдани з бездарно-безпорадними лідерами дістали, а народ...його не розбудиш і гарматою! (як він висловився). Йому прикро від усього, він не хоче, щоб процвітав самообман, він не хоче, щоб його хтось ганьбив, що він "зараз проспить революцію", бо саме він не спав тоді, коли дрихнули всі інші (у прямому й переносному розуміннях). Я намагалася викликати його на відвертість, хоч це дуже складно. Він добряче замикається, майже наглухо. Проте дещо щемливе - почула. Він давно живе одним днем - якось так воно стало після розлучення три роки тому. Не загадує далеко наперед. Не хоче довго жити. Бо якщо життя - ось таке, а коли воно ще й довге...На слова про те, що з ним добре, відказував:"Я ж лише міраж, який сьогодні є, а завтра - вже зникне". Запевняла: завтра він буде, обов'язково буде!
Твердо вирішили присвятити час одне одному. Не відповідати на телефонні дзвінки. Послати всіх на хрін. Нікуди не їхати. Насолодитися. Відпочити. Виспатися.
Мені зателефонувала знайома, якій конче потрібно було знати "як там на Майдані". Відповіла, що зараз не дуже можу розмовляти, якось потім...Пізнішне зателефонувала моя мама. Тут теж повинна була відповісти. Вона запитувала, чи не на Майдані я, чи не в міліції раптом...На його мобільний дзвінки час від часу накочувалися хвилями або сипалися градом. Це слід було витримати. Мовчати. Від мобільного і компа можна відмежуватися. Але що робити з реальністю. У якій несподівано вирішили нагрянути разом батько і брат "мого". Тому з його батьком вимушено познайомилася. Батько - росіянин. Намагався виховувати-перевиховувати сина, щось там його повчав щодо господарських справ. Також обурювався безглуздям і неефективністю акцій протесту, опозицією, "Свободою" і Тягнибоком зокрема. Епічно, що робив він це, одягнутий у футболку з символікою "Свободи". Почав розповідати про якесь українське село, яке за 2 км, здається, від Польщі. Люди там вільно ходять через кордон. "Ходять на Майдан",- закінчив фразу мій. Але батько, не зрозумівши іронії, виматюкав сина. І продовжував. Мовляв, ходять через кордон, скуповуються в ЄС, бачать, як там живуть, з людьми спілкуються, а коли почався Євромайдан, то село подало якусь заявку, аби їх швидше взяли... На мене відреагував здивовано-зацікавлено. Розпитував сина, де він таких гарних дівчат бере, вгадував, де ж ми познайомитися. У "Свободі"? У нього на роботі? "Коли у нього був страйк, я йому плакати малювала", - кажу. "Так ты художница?" - підняв брови. Просячи підтримки очима:"Миколо, я - художниця?.."-"Так. Бачив картину Малєвіча? То вона намалювала!" - надіслав батькові наступну "шпильку".
Тим часом ситуація швидко змінювалася. Йому зателефонував однопартієць (якого теж судять) із пропозицією усе ж поїхати на Майдан. Він вирішив їхати, я - з ним. На збори було 10 хвилин. "Девушку зачем тянешь на Майдан-то?!" - закіпішував старий. "А у нас зараз період такий. У когось - цукерково-букетний, а у нас - майданний! Тут усе серйозно. Аллах акбар", - кивнувши на те, як я зав'язую на голові хустку. Ми вислизнули у вологу ніч.
Були на Грушевського, трохи у Маріїнському, переважно на Хрещатику, Майдані Незалежності та Європейській площі, де зрештою осіли. "Мій" страшенно критикував усіх тих, хто хвалилися своїми участями у штурмах. "А що ви насправді корисного зробили?" - запитував у таких. "Це - Ліда, наш захисник", - з гордістю відрекомендовував мене. У мене ж запитував, що я знайшла у ньому - такому абсолютно "відмороженому", казав, що дивується, як я його терплю. Відповідала, що нічого складного тут немає.
Одна його однопартійка, з якою щойно познайомилися, теж дивувалася - як я можу бути з ним (це коли він відійшов). "Ти ж уся така хороша! А він - такий поганий! Хоча - це не дивно. Протилежності. Чорне і біле. Інь і янь!" - "Ні, він справді хороший!.." - "Коли спить!..".
Він же, крім усього, дивувався, що над Європейською досі не підняли поряд із державним - червоно-чорний прапор. Узяв ініціативу в свої руки. Зробив.
А потім була вже пізня ніч. Багаття. Трохи мокрого снігу. Зморилися. Сиділи на сходах під Українським Домом. Кімарили, хоч це не дуже виходило. Сірий ранок зустріли, зігріваючи одне одного обіймами. Він бідкався, що потягнув мене на Майдан, а мені завтра на роботу. Він - хоч зможе виспатися. Я казала, що не хочу думати, як буде на роботі. З усього цього відчувала дивне щастя. Змучені, їхали першим метро додому. Один день непомітно перейшов в інший, наступний. Життя триває.
/lj-cut>
Tags: