...

[homo_feriens]

Не писатиму про важкий моральний стан, і про багато чого іншого.
Лише згадала один вірш, який мені тепер зовсім інакше, оновлено, читається-розшифровується. Чітко і зрозуміло, зі збереженням хронології й такими прозорими алюзіями.

Угледиш себе у воді — і запитуєш:
як ти

колись до світанку

дивився в розпечений змрок?

Затулиш долонею очі...
а чайки і яхти,

знов — чайки! і яхти! —
крізь пальці течуть, як пісок.

Чого ти боїшся?

Що слово на хвилю не ляже?

Не бійся: пливе.

Хоч не рідне, але й не чуже.
Невже це твій голос:

«безлюдніють (пауза) пляжі»?
Безлюдніє — слово...

Оце — обезлюдніло вже,
й дарма ти тримаєш його,

бережеш, непочате:
на музику моря лягають слова будь-які.

А страшно — додому,

де будеш до ранку мовчати
в осіннє розсипане сіно,
в сухі будяки...

Ігор Римарук