Іноді краще жувати. Шкарпетки

[homo_feriens]

Схоже, перебування на своїй хвилі, "не-брання важкого в руки" та позитивчик може межувати зі шкідництвом, а іноді таким шкідництвом і є. Або це потужно-ураганна криза середнього віку. Інакше не знаю, як пояснити. Тільки думаю: Господи, дай мені цієї залізно-холодної витримки, не збіситися. Як можна, кілька місяців перебуваючи зі мною в одному приміщенні, чуючи мої телефонні розмови та бачачи зустрічі, так і не вивчити, яким батальйонам (переважно) ми допомагаємо, звідки ті батальйони стартують, які знайомі люди пішли в ці батальйони... Незрозуміло, навіщо так нарочито наголошувати на деяких речах.
Особливо: коли я спілкуюся з кимось із хлопців, які поверулися з самого пекла, - вони щось розповідають, таке справжнє, побачене широко розплющеними очима, - а хочеться ж і послухати, і в розмову втрутитися, обов'язково перебивши на півслові та вставивши свої недолугі "5 копійок". Тут спрацьовує звичка - що старший же, що можу повчати, щось супер-розумно-філософське докинути. Та тут забувається, що вони - не пацани, а розумування з "гражданки" стають наївним дитячим лепетанням, і не рятує вік, робота у якійсь крутій-перекрученій компанії, різноманітні дипломи про вищу-перевищу освіту, знання мов; просто вони - були там, а ти - не був, і це - все. Але ж ляпнути - хочеться. Посеред розмови влізши. А за перемир'я, мовляв, загинуло стільки-то осіб! Дані взяті з тєліка чи Інтернету, вичитані, сидячи дупою на м'якому теплому крілі. А боєць чомусь промовчить услід, ледь помітно сумно усміхнувшись, бо він щодня бачив справжню смерть і він знає. які дані й на скільки слід помножити...І так незручно стає перед бійцем за чисто виголеного дядька у позерській випрасуваній сорочці. ...Сьогодні. Приходить волонтер. Хоче оплатити-закупити що-небудь. Удвох розумірковуємо, що нині потрібніше. І тут - як величезний ляп у калюжу. Вривається у розмову. "А от я, а от я! Спілкувався з офіцером, який був в АТО! То він казав про шкарпетки! Якісь дуже хороші шкарпетки! Так їх хвалив, що вони його й врятували! Все згадував їх! Якісь по 100 гривень!..". Подумала, що мене б теє - за нецільове використання коштів, якби я здумала такі шкарпетки закуповувати. Мій співрозмовник, який прийшов допомогти, тактовно зауважив, що це, мабуть, якісь термошкарпетки, водночас - за такі кошти краще закупити більше чогось корисного. Але тема шкарпеток чомусь педалювалася:"Ну так він їх хвалив! Так що іноді шкарпетки можуть бути важливіші, врятувати краще за бронік!". Матінко Божа, як соромно перед хлопцем, як соромно перед тими хлопцями...Ціджу крізь зуби, аби не матюкатися:"Коли щось по голові летить, шкарпетки не врятують".
Вечір. До офісу несподівано завітав доброволець. У серпні святкували його 50-річчя та проводжали. А потім здоров'я підвело, то він спочатку в Харкові, тепер тут - доліковується. Радість, розпитування. І тут - при ньому ж - те саме недорчене запитання: то він лише збирається туди?..Тобто - ніби й не було наших дзвінків на блок-пост, переживань, коли потрапив до лікарні. Мабуть, це свідомість так витіснила: як, мовляв, може людина, навіть трохи старша за мене, з неідеальним здоров'ям, піти на передову, коли я - досі тут. І ще - невміння змовчати (вміння так і не прийшло).
Єдине, що: Господи, дай мені все це витримувати й робити свою справу.