Дитя Чорнобиля

= Спочатку цей пост був відкритий "тільки для друзів". Тепер - для всіх =

Без висновків.
Це тільки штрихи та напівтони спогадів…

( «ПЕРЕДМОВА». До речі. Своєрідні підсумки нещодавно підбив в одному інтерв’ю Юрій Андрухович: http://inozmi.glavred.info/articles/416.html . При всьому моєму, дуже м’яко кажучи – скептичному, ставленні до цього письменника, з багатьма його висловлюваннями не можу не погодитися )

Через 4 роки про те, що відбулося, можна писати якщо не без зайвих емоцій, то так, як на той час вже точно написати було неможливо. Час давно розклав усе по полицях пам’яті.

Особисте ставлення: усе-таки краще, що це було.

Не повірю, що самим учасникам потім жодного разу у житті не знадобився досвід, який тоді набули. Що той досвід жодного разу не допоміг, не врятував у певній ситуації.
Тут кажу, звісно, не про тих, хто під шумок наїдався бутербродів чи – ще «краще»- вдаючи видатного громадського діяча, напихав собі кишені купюрами, згодом створив псевдопатріотичну псевдопартію, повчаючи інших, як жити, і досі торгує своїми вгодованими рум’яними щічками на публіці та думає, що ніхто нічого не розуміє. Не про них.

НАПЕРЕДОДНІ

У той рік були мої перші у житті вибори. А перше мало стати найяскравішим.

Настав час «каруселей» і «мертвих душ».

Весело тоді було багатьом. Я взяла на себе перевірку списків виборців на нашій ДВК. Проблеми були перед усіма турами голосування. Почалося з того, що прізвище моєї мами зазначили неправильно. Довелося вирішувати проблему, писати заяву. Далі було не-внесення до списків. Ще – неправильно вказана адреса. Ходила до дільниці майже щодня, як на службу. Доводила, з’ясовувала, писала, вимагала пояснень та виправлень, знову приходила. Зрештою на дільниці мене вже знали в обличчя, віталися, уже й самі запитували – які проблеми і що цього разу не так.
Зрозуміло, що інші, може, сто разів на це плюнули. Але я просто завелася і вирішила, що ходитиму стільки, скільки потрібно – доки не стане так, як має бути. Ситуація склалася просто супер: треба доводити, що тебе звуть так-то, що прізвище пишеться – ось так, і що твої родичі – це твої родичі, а ти – це ти. Такого ще не бачила. Але знала, що така проблема і в інших. На дільниці часто зустрічала людей, які на межі розпачу билися в істериці: зі списку позникали не тільки їхні імена, імена їхніх родичів, а ще й дані пів-вулиці сусідів! Зрозуміло, що можна було лишити і так. Але хто знав, на що потім чекати через таке спотворення даних? Те, що не зміг проголосувати, могло б стати пізніше найменшим злом, а відгукнутися могло б іншими серйозними проблемами.
Після такого хотілося вийти вже куди завгодно…
Діставала ця система, ці вічні «бумажки», бюрократична вонь.

Деяких людей вражало інше: чого їй, молодій, треба? Розбираються люди похилого і середнього віку. А чого вона ходить? Їй же треба на розваги, на дискотеки, за шмотками!.. Це іноді казали мені в обличчя. Тільки пояснювати нічого не хотілося.

…Подалі від панікерів. Викинути страх. Забути грубі слова. Оптимізм. Почуття гумору. Ось формат «візитної картки».
У ті дні студенти залишили аудиторії на невизначений термін.

…Цей період ще був особливий тим, що з усіма людьми, яких знала, зустрічаючись, ніби заново знайомилася. Бо кожен мав свій погляд на те, що відбувається.
Знайомих, із якими думала приблизно однаково, буквально витягувала на вулицю, - якщо ті вагалися. Знаходила аргументи. Щось доводила. Після чого йшли разом.

Не буду детально описувати всі походи та пікети. Хто брав участь – пригадає (якщо захоче), хто – ні, тому, певне, все одно…

Згадаю тільки найголовніші враження і відчуття.

Туди всі прийшли з однією метою. Та кожен мав свої власні причини. Розповідав свою власну історію. Певною мірою кожен сам за себе. Парадокс: при цьому був відсутній егоїзм. Взаємодопомога, підтримка – на перше ж прохання.
Певне, не я одна мріяла у той час, щоб ось так тривало завжди: щоб люди перестали бути надто дріб’язковими, а стали більш сміливими, дотепними, сильними; можновладці – розгубленими, настороженими, притиснутими…

«ПОГОДА»

…Коли ходили розрізненими – відчувався холод. Збиралися плечем до плеча на майдані – ставало часом аж нестерпно жарко.
На зйомці телекамерами згори майдан, як правило, здавався якимось щільним утворенням. Насправді ж у юрбі відбувався постійний рух : одні змінювали інших на «посту» Хтось такого стояння не витримував. Пам’ятаю, як ми з подругою ввечері стояли там, і час від часу комусь неподалік нас ставало погано. Люди непритомніли. І їх на руках намагалися винести подалі від «спеки», хтось бризкав на обличчя мінералкою, хтось діставав вітаміни… Все робилося спокійно, без паніки. Переполох вбив би усіх.
Тієї зими зробила одне суто жіноче відкриття. Повіки, криті косметикою, а саме – тінями, не так сильно мерзнуть. Здавалося б – просто тоненький шар, а захищає! Тому виходила тільки «одягнутою» у тіні.

Багатогодинні марафони усе ж далися взнаки. Почала кашляти. Але вдома не сиділа. Одного ранку відчула: зовсім погано. Тіло не слухалося. Кашель став максимально глибокий. А температура невблаганно «повзла» далеко-далеко за 38… Очі блищали по-особливому. Жаліти себе, а потім собі цього ж не пробачити?.. Але з такими симптомами навіть із ліжка не встають. Вирішила ризикнути. Купила в аптеці антибіотики. Льодяники від кашлю теж надовго стали моїми «друзями», - носила їх з собою завжди.
Запивши таблетки гарячим чаєм, вирушила до центру… Перед батьками та знайомими при зустрічі розсипалася у жартах, говорила, що все буде добре… Про мій справжній стан не підозрювали Думали тільки: трохи застуджена… Хворобу вдалося із широкою посмішкою перенести на ногах.

…Хотілося зустрітися безпосередньо із «винуватцем торжества». Але – «вже після всього».

…У ті дні зустріла багатьох-багатьох хороших людей. Шкода, що зв'язок із деякими з них потім із різних причин перервався…

Фотографій з тих подій у мене чомусь залишилося вкрай мало. Може і правильно. Бо найголовніше «сфотографовано» очима.

А далі про це почали знімати фільми. Абсолютну профанацію.