Дитя Чорнобиля

Немає жодних ліків від стану, коли насправді зриває дах.
Часом у голову може вдарити відповідний вік, часом - весна, чи щось абсолютно незрозуміле.
З'являється те, чого ніби в тобі не мало бути.
Наївність, нереальна відкритість для світу.
Головне - що з таким підходом справді більше усього вдається. Легше. Дуже невимушено. Радісно. Тільки якщо втратиш таке сприйняття, відродити його надто важко, майже неможливо. (Хочу мінус кілька років!)
Коли йдеш і думаєш тільки про те, що хочеш у цю хвлинину. Цинічні, ті, хто діє з розрахунком, визначають наступні кроки, передбачають, які будуть перешкоди і як вони їх оминуть або прорвуться крізь них у разі чого. У стані ж відкритості просто не передбачаєш наяність самих перешкод. Навіть у голові не вкладаюється, що вони можуть виникнути. Якщо ж виникають - в упор їх не бачиш, і проходиш, як крізь прозору стіну.
Те, що пов*язано з молодістю - найчастіше здається кращим, ніж є потім. Проблеми забуваються. Веселі подвиги, божевільні вчинки - це те, що залишається як найджорожчий сувенір. Заперечити це неможливо. Це АКСІОМА.

На згадку ж про юну весну 2005-го року й про ту зустріч (знайшла вчора у своїх архівах) залишилося таке.


P.S. Може, на дах видертися?

Знаєте, з яким віршем Степана Руданського в мене завжди асоціюється прізвище телеведучого Олександра Колодія???

http://www.pysar.net/virsz.php?poet_id=90&virsz_id=1