Хворіти ніколи...

Україною гуляє якась противна зараза... А говорять - епідемії немає. Принаймні, епідемії грипу...хм.
Я, незважаючи на постійне шморгання носом, вдома не сиджу.
У п'ятницю добре потусувалися в Алічки. Поділилися планами на життя. Я "лікувалася" чаєм і фруктами та не припиняла захоплюватися дизайном її кухні! Хотілося вірити, що усе заплановане нами - здійсниться.
...А поки - будні. Відзавтра у мене починається сесія в універі. Таке враження, що я вчуся уже цілу вічність. Мені, звичайно, подобається, але часом здається, що занадто вже довго це триває. І відрізків часу, які нормальні люди називають вільним, усе меншає. Поки все залишається так, як є, але паралельно у мізках пульсує нова ідея...

П.С. Якщо сьогодні хтось спитає, "як справи?" чи "як настірій?" - відповім, що погано. Давно помітила нездорову тенденцію: коли кажу "добре", "чудово" або "нормально", обов'язково те стерво, шо спитало, зробить усе, щоб цей настрій спаскудити ....:Р

Справи міжнародні...

Не знаю, наскільки "байка" повчальна, але посміятися із цього довелося...
Життєва історія.
Українка, точніше - харків'янка, дала оголошення в Інтернеті : те, се, хочу познайомитисяз іноземцем, вийти заміж...
На неї "клюнув" француз - Фредерік. Приїхав до неї у Харків. Напевне, сподівався на справжню любов.
Але тут усі французькі грошики чарівним чином були витрачені, а сам "наречений" залишився на вулиці. Без копійки. Слава Богу, що з документами. А далі...Ця історія обросла різними версіями і припущеннями. Та приблизно було так... У Харкові громадянин Франції знайшов "своїх" - якийсь Французький центр, де йому виділили трохи грошей. Якраз стільки, щоб доїхати до славного Києва.
У Києві, кажуть, він блудив біля вокзалу днів 5. (По-українськи ж - нє бєльмєса...) Тоді прибився до церкви. Історія стала відома журналістам. Його "трагедія" стала гуляти Інтернетом, а також передаватися, мов фольклор, із вуст в уста...
Вирішили ми привести його до редакції, самі про усе розпитати,сфотографувати. У колеги, який знав цю історію,трохи - самого цього француза і на базовому рівні - французьку, почав із ним телефонні переговори. Але Фредерік був уже не такий наївний, розмовляв - недовірливо, видно, боявся, що його знову "кинуть"...Але зрештою він був затягнутий до нашого "бандитського лігвища"...

А зараз, у ці хвилини, Фредерік чекає на мікроавтобус, який, нарешті, повезе його до рідної Франції...