Дитя Чорнобиля

Ось я і переїхала на новий сервіс, перейменувавшись.
Не зовсім розібравшись у налаштуваннях, перенесла лише записи, без коментарів.

У моєї двоюрідної бабусі Софії - п'ятеро дітей, моїх дядьків і тіток. Її чоловік був військовим. Через це сім'ї часто доводилося переїжджати. Діти народжувалися у різних містах - України чи інших республік. Бували й казуси. У Львові, де народився один із моїх дядьків, його по батькові записали "Костьович". Так вийшло, що четверо дітей у сім'ї - Костянтиновичі, а один - Костьович.
Потім сім'я передислокувалася до Казахстану. Мій дядько, той, який Костьович, хоч був іще малий, швидко навчився казахської мови. Невдовзі говорив із місцевими на рівних. А тітка досі пам'ятає палюче сонце, великі, неймовірно гарні, яскраво-червоні поля маків. І гори, на яких блищали льодові шапки.
Інших українців поблизу не було. Переважно казахи, траплялися росіяни. Якось у Софії спитали, чому вона у незвичній атмосфері, серед чужих людей, інших звичаїв - ніколи не нарікає і не сварить цей народ. Вона відповіла приблизно так: "Тут люди мене добре прийняли. Я не в себе вдома, щоб когось сварити чи критикувати. От якщо приїду до себе, до своїх - то їх і буду".
У Казахстані вона залишилася вдовою з малими дітьми на руках. Мій дід - чоловік її сестри - допоміг їм свого часу перебратися назад в Україну, ближче до своїх. Тепер ці "діти" - вже самі бабусі й дідусі, а баба Соня - "праматір" великого сімейства.