Дитя Чорнобиля

Згадала, що є ще якесь мирне життя. У місті розпочало ще один сезон літературно-мистецьке об'єднання, до якого я належу. Сьогодні навіть прийшла нова людина - з чудовими віршами, з іскрою всередині. Дуже радію. Дізналася, що є люди, які непомітно стежать за моїм життям, поділяють мій біль, співчувають, знають не лише про моє громадське, а й особисте. Усім вдячна. Якось з усім впораюся. Часу б мені більше.

Просили мене одні люди надіслати через "Нову Пошту" їм деякі речі - інакше не було як. Потім ще інші звернулися. Не все, що треба, знайшла, але дещо з теплих речей між усіма розподілила й запакувала. Обидві посилки на Донеччину. В Донецьку відділення не функціонує. Тут надходить мені смс, що адресат посилку не забрав. Телефоную. А він не знав нічого, йому з пошти навіть смс не надсилали! Таке враження, що це навмисне робиться. Іншим двом (телефон маю лише одного з них) уже тиждень не можу дотелефонуватися. Поза зоною досяжності. Зранку приходить смс, що й ті не забрали посилку...Що робити, не знаю. Якщо вони автобатальйон, то їх кудись перекинути могли. А мобільний? У кращому разі - загубився чи розрядився. І як тепер?.. Пробачте, хлопці. Ви мерзнете. Я тут звалилася хвора і не знаю, як далі чинити. Мені телефонують постійно, без мене збирають посилки на 2 добровольчі батальйони. Усім треба теплі речі, спальники, грілки, ліки...

Тяжко фізично й морально. Лише за вчора...Готувалася забезпечити теплими речами та взуттям 9 хлопців із "Десни". Тут раптом прийшли троє, які зараз дислокуються в Семиполках, чекаючи на новий виїзд. Їм теж дали, що могли - поки ще не все роздали (тепла білизна, шкарпетки, взуття). Надвечір прийшла ще й та мати, в якої двох хлопців забрали. Обоє - ще на навчаннях - вже застудилися, один навіть у госпіталь потрапив. Сьогодні маємо їй ще ліків передати та два бушлати...По касках - просто істерика. Всім треба, мало де є, завжди дорого... Головне самій не захворіти. Сьогодні виступаю на флешмобі, присвяченому армії.

Сьогодні у Броварах записували відеозвернення до військових - від перехожих на вулиці. Кожен міг сказати кілька речень. Деякі після запису звернення плакали, декого трусило; діти дуже добре реагували на пропозицію сказати кілька слів для бійців. Завтра з 14.00 продовжимо зйомку. Потім буде ролик - і в Інтернеті, й окремо відішлемо солдатам. Хочемо ще й записати від військових "зворотній зв'язок".
Поки була пауза і вільний мікрофон, вирішила і я щось сказати. Назвалася, сказала. І тут волонтер, якого попросили познімати, запитав:"То це ти - відома Лідія Стрельченко?". Чув про мене, а як виглядаю - не знав.
І таке кумедне трапляється.

День сьогодні - суцільний сміх і гріх.
Спочатку - благодійний ярмарок "Нові однокласники", кошти від якого підуть школярам - дітям переселенців і військових.
Потім - знову поїздка до лікарні. Зі мною - двоє броварських активістів, а на місці підійшли ще дві київські активістки. Цього разу спілкувалися надворі, в альтанці. Миколі ми принесли стільки морозива, що морозилка у палаті просто не зачинялася. Роздавали іншим пораненим, їхнім дітям, які прийшли провідати, медсестрі...Коля дуже просив саме білого. Ніяк не може ним наїстися. Я це пояснюю тим, що морозиво - з молочних продуктів, у яких - кальцій, а цього елемента потребують кістки, які зростаються.
Розповідав, як його поранили. Як їхав на броні. А потім уже отямився в лікарні. Вважає, що здав їх хтось зі своїх. Одужавши - це за 1,5 місяці - дуже хоче будь-що повернутися на фронт. Інша річ - що придатним для цього його навряд чи визнають. Війна змусила його багато що переосмилити. Більше цінувати життя. Запитала, чи не сниться ночами щось...Спочатку, вбивши когось, ніч не міг заснути - це було найтяжче...
Звісно, були й жарти та приколи. Щодо деяких - просто шкодую, що не знято на камеру!
З Броварів їхали вдвох із Романом, а з Андрієм, який мав приєднатися вже у Києві, трохи розминулися. Ми ще підходили, а Андрій уже спілкувався з Миколою надворі. Ми на кілька хвилин не встигли на історичну - не побоюся цього слова - подію. На території госпіталю раптом з'явився Олег Тягнибок (той, що лідер "Свободи"). Він прийшов провідати одного пораненого партійця, а тут - ще один, Микола. Ну й Андрій підходить. Тягнибок простягає руку для привітання - Андрій же демонстративно вітається й тисне руку першому не йому, а Миколі! За переказом, лідер політсили на лиці змінився. Як потім я казала, заливаючись сміхом: "Правильно! Хай знає, хто в нас справжні герої, а не шалтай-балтай!". Микола ж у Тягнибока серйозно розпитував, чому "Свобода" обіцяла забезпечити партійців, які воюють, усім необхідним, але в результаті його забезпечували зовсім інші люди. Лідер партії виправдовувався щось чи про недостатню координацію, чи то про ресурси.
Втім, головне, що знаходяться люди, які не кидають воїнів напризволяще.
Ще одним приколом була розповідь Миколи про те, як одного разу на фронті розстрілювали пакети зі сміттям. Ну, щось там привиділося, що в посадках - фігури сепарів. Потім з'ясували, що то пакети тріпочуть на вітрі...
До лікарні майже щодня приїжджають із концертами. Для розваги й підняття настрою це непогано. Але - в міру. Від криків у мікрофон та гри на ударних інструментах головний біль хворого може посилюватися до катастрофічного. Особливо часом дістають проповідники, волонтери-психологи й інші діячі. Бійцю б спокійно полежати, а він, зіщулившись від болю та прикидаючись, що спить - аби тільки пішли з палати - має вислуховувати якісь довгі розумування й проповіді... До речі, сьогодні був концерт - по ictv показували. Коля казав, що давав там якийсь коментар. Тільки щось не можу знайти в мережі цей репортаж.
Поїхали від Миколи з хорошим настроєм, хоч і стурбовані його станом. Наприкінці зустрічі він усе частіше тримався за хвору руку й видно було, що вже заморився. Хай більше відпочиває.

Трохи занедужала - якось це збіглося з новиною про Колю і розмовою з ним. Далі був складний день. Багато телефонних дзвінків, зустрічі людей з посилками. Підмінити мене не було кому. У другій половині дня мій фізичний біль десь розтанув, але прийшла страшна втома - з сонливістю. Та додому не можна було. Справи. Забрати з багетної майстерні оправлені в рамки картину аквареллю - яку колись малювала моя мама, а тепер вирішила облагородити цей витвір, - і мої вишиті маки на подарунок моїй двоюрідній тітці. Потім у мене мала бути ще зустріч в парку. Жінки мали передати мені патріотичні малюнки своїх дітей, а також аркуші з молитвами... Якби мені не допомогла Аліна, яка возила мене містом на своїй машині - не впоралася б. Ми разом ще сходили до ресторану, поговорили про життя. У цей час мені телефонував ще один чоловік, який готовий возити передачі у гарячі точки... ( ... )

Пішла ще одна машина, автобус точніше, для 11-го. Другу ніч мені не спалося, ще й вірші йшли. Зранку готувала для нього персональну посилку-сюрприз, - йому не повідомляла. У церкві не знайти маленької іконки Покрови, та й св. Миколи теж, усе розібрали для солдатів. До всього поклала і свій новонаписаний вірш, хоча свого імені ніде не залишала. Також хотіла додати ще й кілька пачок цигарок (наче з цим перебоїв немає, але добре було б, щоб персонально).
Зайшла до гастрономчика у тому будинку, де наш офіс. Продавщиця цигаркового відділу дуже вирячилася і попросила паспорт. Розумію, що виглядаю набагато молодшою, але щоб аж так. Документ я залишила в іншій сумці. Перепитала, чи продавщиця справді запитує у кожного покупця. "Так", - каже. "А якби мені було 15, а я виглядала б на 50 - запитали б?" - підколюю. "Запитала б", - вона так впевненено. Запропонувала сказати їй серію та номер паспорта, а документ принести потім. "Ні, мені не охота 8 тисяч гривень платити", - скривилася.
Я пішла. Можна тепер ставити експерименти і ловити на слові))) Хоч маю я великі сумніви, що в якогось дебелого дядька вона допитуватиметься паспорт.
Уже четверо моїх знайомих засвідчили, що багаторазово купували там само цигарки, про паспорт ніколи не йшлося. Що ж, із продавщицею-брехухою ще належить розібратися.
Тим часом я запаковувала посилку без цигарок (бо вже просто не мала часу). Побачивши це, місцевий депутат запитав, чи написала я листа. Відповіла, що там і так все зрозуміло. "Давай, напиши, як ти його любиш! Поки є час! Кожне слово - на вагу золота!". Довелося справді написати від руки на аркуші вітання від земляків та допакувати до посилки.
А курити матимуть що. Інші волонтери багато передали. Зі спортом теж нормально. Добрі люди знайшли для комбата ту гирю на 32 кг. Головне, щоб усе добре було. Адже часткову мобілізацію вже схвалили.

Наші повернулися з зони АТО і вже написали репортаж http://pravo-znaty.org.ua/brovari-slov-yansk-pershiy-marsh-kidok-dorogoyu-dopomogi/ . Усім, хто надсилав кошти, продукти, передавав листи, вболівав - щира подяка від хлопців. А я - скучила-скучила за ним. Іноді так до болю хочеться набрати номер, аби почути голос, але не хочу відволікати чи зайвий раз "засвічувати".
З інших новин. У полон потрапив офіцер - Сергій Мордвинов, який був наставником у мого брата, коли той проходив строкову службу. Готував до стрибків із парашутом і давав допуск до стрибків. Також він був відповідальний за підготовку хлопців до військового параду на 9 травня (тоді марширували військові з усієї країни). Після того, як солдати успішно відбули парад і повернулися до своєї військової частини, офіцер подякував їм - і став перед ними на коліна. Ось такі спогади має мій брат про цю людину. Терористи нібито готові обміняти офіцера...

А тим часом. Той хлопець, якому я спочатку трохи переказувала на лікування після Майдану, який, не долікувавшись, поїхав нащось воювати, тепер в Києві. ( ... )

Ввечері ходила на стадіон. Вибігати свою дур. "Згадати молодість". Пробігла понад 2 км. Плюс різні загальні вправи. На жаль, без улюбленого спортивного партнера, який майже все минуле літо був поряд на тренуваннях. Ідучи назад, через колишній єврейський цвинтар зі старими деревами, почула крик сови. Пішла на звук. На акаціях побачила цілу родину вухатих.